Елізабет Гілберт - Місто дівчат

йому виходило кепсько. На щастя, його незграбність начебто не дуже роздратувала глядачів, а музика оркестру приглушила його немелодійний спів. Глядачі плескали й підспівували хору («Гріха і джину жриці, / Заходьте сюди, киці!). Театр «Лілея» яскраво мерехтів відблисками чистої спільної радості. А тоді спектакль завершився.

Акторів в кликали на поклон — раз, другий, третій. Ще і ще. На сцену полетіли букети квітів. Врешті загорілося світло, глядачі позабирали в гардеробі свої пальта і швидко розійшлись.

А ми всі, виконавці та помічники, втомлено побрели на порожню сцену і деякий час просто стояли там серед останків того, що тільки-но створили, втративши дар мови від того неймовірного видовища, яке влаштували власноруч.

Цитата з рецензії Ніколса Т. Флінта для видання «НьюЙорк Дейлі Ньюз»:

Драматург і режисер Вільям Б’юелл хитро вчинив, давши Едні Паркер Вотсон таку легку роль. Місіс Вотсон віддається цій солодкавій, однак дотепній виставі з радісним настроєм вродженої актриси. І завдяки цьому здобуває славу й водночас звеличує акторів, які грають з нею на одній сцені. Веселішого спектаклю годі й уявити — принаймні не в наші похмурі часи. Підіть на цю виставу й забудьте про свої клопоти. Місіс Вотсон нагадує нам, чому до Нью-Йорка варто привозити більше акторів з Лондона, а може, навіть і не відпускати їх потім назад!

Решту вечора ми провели в «Сарді», чекаючи, коли з’являться перші рецензії, і напиваючись тим часом до чортиків. Мабуть, не варто й згадувати, що театральна трупа «Лілеї» не звикла чекати на рецензії у «Сарді» — чи в принципі отримувати якісь рецензії, але ж то був незвичайний спектакль.

— Усе залежить від того, що напишуть Аткінсон і Вінчелл, — сказав дядько Біллі. — Якщо нас похвалять і престижні газети, і жовта преса — все, маємо хіт.

— Я навіть не знаю, хто такий той Аткінсон, — визнала Селія.

— Що ж, лялечки, зате після сьогоднішнього вечора він знає, хто такі ви. У цьому можете не сумніватися. Він із вас очей не зводив.

— Він відомий? Має гроші?

 — Він газетяр. І грошей у нього нема. Нічого нема, окрім впливу.

Раптом сталося щось дивне. До дядька Біллі підійшла Олів, тримаючи в руках два келихи з мартіні. Вона простягнула йому один. Дядько Біллі здивовано взяв його, та за мить здивувався ще більше, бо Олів підняла свій келих і сказала:

— Ти дуже вміло поставив цю виставу, Вільяме. Дуже вміло.

Той розсміявся.

— Дуже вміло! Та почути таке від тебе — це ж найвища похвала для режисера!

Останньою прийшла Една. Біля службового входу її перехопив натовп шанувальників, які хотіли отримати її автограф. Вона б могла уникнути їх, просто піднявшись нагору до своїх апартаментів і перечекавши, та все ж вирішила потішити людей своєю присутністю. Опісля Една, напевно, швиденько покупалася й переодягнулася, бо до ресторану прийшла охайна й свіжа у дорожезному на вигляд синьому костюмчику, недбало перекинувши через плече горжетку з лисиці (те, що костюмчик дорожезний, розумів тільки той, хто знав, на що дивитися, а я знала). Вона прийшла попідруч із тим її вродливим бовдуром, який мало не спаскудив фінальну сцену своїм жахливим танцем. Він аж світився на лиці, так наче був зіркою прем’єри.

— Една Паркер Вотсон, яку хвалить увесь світ! — вигукнув дядько Біллі, а ми всі радісно його підтримали.

— Не спіши, Біллі, — мовила Една. — Похвали ще поки не чути. Артуре, любий, принеси мені, будь ласка, найхолодніший коктейль, який тут є.

Артур подався шукати бар, а я подумала, чи не забракне йому клепки знайти дорогу назад.

— Ти пошматувала їх усіх на клапті, Едно, — сказала тітка Пеґ.

— Не я, а ви, мої кохані, — відказала Една, дивлячись на дядька Біллі й тітку Пеґ. — Ви — генії і творці. А я звичайна утікачка, вдячна за те, що їй дали роботу.

— Мені до смерті хочеться напитися — і то вже, — сказала тітка Пеґ. — Не можу дочекатися тих рецензій. Як ти можеш бути така спокійна, Едно?

— Ану ж я уже встигла набратися, ти звідки знаєш?

— Сьогодні я буду триматися берега і пильнувати, скільки п’ю, — пообіцяла тітка Пеґ. — Хоча... Ні, не хочу я нічого пильнувати. Вівіан, прошу тебе, побіжи за Артуром і скажи йому, хай принесе утричі більше коктейлів, ніж мав.

«Якщо він уміє множити», — подумала я.

Я рушила до бару. І якраз махала бармену, намагаючись привернути його увагу, коли чоловічий голос промовив:

«Можна вас пригостити, міс?». Я обернулася, кокетливо усміхаючись, і побачила свого брата, Волтера.

Я не відразу його впізнала, бо дуже вже дивно було зустріти його у Нью-Йорку — у моєму світі, серед моїх людей.

Крім того, мене збила з пантелику родинна схожість. Ми з ним були подібні як дві краплі води, так що я на мить розгубилася, подумавши, що наткнулася на дзеркало.

Якого милого тут робить Волтер?

— А ти не дуже рада мене бачити, — стримано усміхнувся він.

Я не знала, рада я була чи ні — я страшенно розгубилася.

На думку спадало тільки одне: ну все, я вляпалась. Напевно, батьки пронюхали про мою аморальну поведінку й послали старшого брата, щоб вернув мене на праведний шлях.

Я зиркнула через його плече — чи батьки теж приїхали разом з ним? Бо це означало б остаточний кінець веселощам.

— Та не нервуйся так, Ві, — сказав Волтер. — Я тут сам.

Таке враження, що він прочитав мої думки. Але його слова анітрохи мене не заспокоїли.

— Я ходив на вашу виставу. Мені сподобалося. Ви молодці.

 — Але що ти робиш у Нью-Йорку, Волтере? — я похопилась, що в моєї сукенки надто глибоке декольте, а на шиї ще не зійшов синець від поцілунку.

— Я кинув навчання, Ві.

 — Ти кинув Прінстон?

— Ага.

— А тато в курсі?

 — Так.

Я нічого не розуміла.

Паршивою вівцею в нашій родині була я, а не Волтер.

І що я чула — він покинув Прінстон? Я уявила собі, як Волтер зривається з ланцюга: перекреслює роки чемної поведінки й приїжджає до Нью-Йорка, щоб разом зі мною з головою пірнути в карнавал пиятики, гулянок і шалених танців у «Лелеці». Може, то я спонукала його стати на слизьке?!

— Я записався на флот, — сказав він.

Ох! Могла б і здогадатися.

— Через три тижні починається навчання у військовому училищі. Я проходитиму вишкіл тут, у Нью-Йорку, у Верхньому Вест-Сайді. На Гудзоні стоїть списаний військовий корабель, на якому тепер тренуються. Офіцерів бракує, тому беруть усіх,