Річард К. Морган - Зламані янголи

— Експериментальні нанотехнології, — сказав я. — Генде, я гадав, що це — стандартна лякалка. Аж ніяк не привід для хвилювання.

— Зазвичай так і є, — спокійно відповів він.

— Я працював з військовими наносистемами, — докинув Гансен. — І не бачив нічого подібного.

— А де б ви могли таке побачити? — Генд трохи розслабився й нахилився вперед, показуючи на голодисплей. — Це новинка. Зараз ви бачите нульову конфігурацію. Наноби не запрограмовані ні на що конкретне.

— А що вони тоді роблять? — запитала Амелі Вонґсават.

Генд явно здивувався.

— Нічого. Вони нічого не роблять, пані Вонґсават. Саме так. Вони живляться радіацією від вибуху, потроху розмножуються та ще… Існують. Це єдині їхні початкові параметри.

— Звучить нешкідливо, — з сумнівом зауважила Крукшенк.

Я побачив, як перезирнулися Суджіяді та Гансен.

— У поточній ситуації, звісно, нешкідливо, — Генд натиснув на один штир на дошці перед своїм стільцем, і стоп-кадр зник. — Капітане, на мою думку, нам варто поки що з цим закінчити. Чи правильно я думаю, що ті давачі, які ми встановили, мають заздалегідь попереджати нас про будь-які несподіванки?

Суджіяді насупився.

— Висвітиться все, що рухається, — погодився він. — Але…

— Чудово. Тоді нам усім слід повернутися до роботи.

Колом тих, хто зібрався на інструктаж, прокотився шепіт. Хтось пирхнув. Суджіяді з холодною різкістю виміг тиші. Генд підвівся й виліз за завісу, попрямувавши до себе. Оле Гансен смикнув підборіддям у той бік, куди пішов менеджер, і навкруги схвально забурмотіли. Суджіяді знову холодно виміг заткатися й почав розподіляти завдання.

Я зачекав до кінця. Учасники данґрекської команди виходили по одному та парами, останніх вивів Суджіяді. Таня Вардані, перш ніж вийти, ненадовго затрималася біля дверей булькобуду, дивлячись у мій бік, але Шнайдер сказав щось їй на вухо, і вони разом пішли за всіма. Побачивши, що я сиджу на місці, Суджіяді строго на мене глянув, але пішов геть. Я зачекав ще пару хвилин, а тоді підвівся й пішов до завіси Гендової кімнати. Торкнувся дзвінка й увійшов.

Генд розтягнувся на розкладачці та вдивлявся у стелю. На мене він майже не глянув.

— Що треба, Ковачу?

Я розклав стілець і сів на нього.

— Ну, передусім менше обманки від тебе, ніж зараз.

— Я не думаю, що останнім часом комусь брехав. А я намагаюся за цим стежити.

— Але правди ти теж говорив небагато. Принаймні рядовим, а зі спецпризначенцями, як на мене, так поводитися не слід. Вони не дурні.

— Ні, вони не дурні, — промовив він із відстороненістю ботаніка, який мітить зразки бирками. — Але їм платять, а це як мінімум не гірше.

Я оглянув свою долоню збоку.

— Мені теж заплатили, але я все одно вирву тобі горло, якщо довідаюся, що ти намагаєшся замилити мені очі.

Мовчання. Якщо погроза його і збентежила, то я цього не помітив.

— Отже, — нарешті сказав я, — ти скажеш мені, що відбувається з нанотехнікою?

— Нічого не відбувається. Я сказав пані Вонґсават щиру правду. Наноби в нульовій конфігурації, тому що не роблять геть нічого.

— Та ну тебе, Генде. Якщо вони нічого не роблять, то чому ти такий сердитий?

Якийсь час він вдивлявся у стелю булькобуду. Здавалося, його заворожувало її тьмяно-сіре облицювання. Я був готовий встати та скинути його з ліжка, але щось в обробці посланця мене стримувало. Генд щось обдумував.

— Ти знаєш, — пробурмотів він, — що чудового в таких війнах, як ця?

— Вони заважають населенню надто серйозно замислюватися?

На його обличчі промайнула ледь помітна усмішка.

— Потенціал інновацій, — сказав він.

Це твердження, здавалося, раптом надало йому сил. Він скинув ноги з ліжка й сів, поставивши лікті на коліна та склавши руки. Уп’явся поглядом мені в очі.

— Ковачу, що ти думаєш про Протекторат?

— Ти жартуєш, так?

Він хитнув головою.

— Ніяких ігор. Ніяких пасток. Що для тебе Протекторат?

— «Кістлява хватка руки трупа довкола яєць, із яких хтось намагається вилупитися»?

— Дуже лірично, але я не питав тебе, як його називала Квелла. Я спитав, що думаєш ти.

Я знизав плечима.

— Я думаю, що вона мала рацію.

Генд кивнув і просто сказав:

— Так. Вона мала рацію. Людський рід опанував зорі. Ми залізли в нутрощі виміру, який не можемо відповідним чином сприймати — не маємо потрібних чуттів. Ми побудували суспільства на таких далеких одна від одної планетах, що найшвидші наші кораблі летіли б від одного краю нашої сфери впливу до іншого півтисячі років. А знаєш, як нам усе це вдалося?

— Здається, я вже чув цю промову.

— Це зробили корпорації. Не уряди. Не політики. Не цей довбаний тупий Протекторат, який ми визнаємо лише на словах. Корпоративне планування дало нам відповідні перспективи, корпоративними інвестиціями за це заплатили, а побудували це працівники корпорацій.

— Оплески корпораціям, — я півдесятка разів сухо поплескав у долоні.

Генд не звернув на це уваги.

— А що сталося, коли ми закінчили? Прийшла ООН і заткнула нам рота. Позбавила нас повноважень, які надала нам на час розсіяння. Знову почала стягувати податки, переписала свої протоколи. Вона нас каструвала.

— Генде, ти розбиваєш мені серце.

— Не смішно, Ковачу. Ти хоч трохи уявляєш собі, якого технічного прогресу ми б уже могли досягти, якби на нас знову не надягнули того намордника? Знаєш, як швидко ми просувалися під час розсіяння?

— Читав.

— У космічних польотах, у кріогеніці, в біонауці, в машинному інтелекті, — заходився він лічити на пальцях. — Століття прогресу менш ніж за десятиліття. Глобальний тетраметовий кайф для всієї наукової спільноти. І все це зупинили протоколи Протекторату. Якби вони нас не спинили, ми 6 уже, бляха, літали в космосі на надсвітловій швидкості. Однозначно.

— Тепер про це легко говорити. На мою думку, ти опускаєш кілька незручних історичних деталей, але насправді суть не в цьому. Ти намагаєшся сказати мені, що Протекторат звільнив вас від протоколів просто для того, щоб ви швиденько виграли цю невеличку війну?

— По суті, так, — він заворушив руками між колінами. — Звісно, неофіційно. Так само, як на Санкції-IV офіційно навіть не пахне дредноутами Протекторату. Але неофіційно кожен член Картелю має право витрачати на розробки військової продукції всі ресурси і навіть більше.

— А що тоді звивається там? Нанозабезпечення, в яке вкладені всі ресурси?

Генд стиснув губи.

— РУКВ. Розумні ультракоротковічні системи нанобів.

— Звучить цікаво. І що вони роблять?

— Не знаю.

— Ой, ну не п…

— Ні, — він нахилився вперед. — Я не знаю. Ніхто з нас не знає. Це новий фронт. Це називають ЧОНВП. Чутливі до оточення наносистеми відкритого програмування.

— Система ЧОНВП? Бляха, оце так милота. І вона є зброєю?

— Звісно.