Річард К. Морган - Зламані янголи

забезпечує відомостями, які з легкістю перетворюють одне на інше.

— Хто вам сказав, що я — посланець?

— Ви сказали, — цього разу я, здається, помітив у голосі Сунь усмішку. — Ну, принаймні ви сказали Депре, а я вас саме слухала.

— Ви дуже проникливі.

— Дякую. Отже, мої відомості точні?

— Ні, аж ніяк. Де ви це почули?

— Моя сім’я родом із Дому Хунь. Там для посланців вигадали назву китайською, — вона чітко проспівала кілька складів. — Вона означає «той, хто створює факти з віри».

Я гмикнув. Я вже чув щось таке на Новому Пекіні пару десятиліть тому. Якісь міфи про посланців виникли свого часу в більшості колоніальних культур.

— Ви, здається, не вражені.

— Ну, це поганий переклад. Дар посланців — це всього лише система посилення інтуїції. Знаєте, як буває. Виходиш на вулицю й раптом береш куртку, хоч погода й непогана. А потім дощить. Як так виходить?

Вона глянула за плече, вигнувши брову.

— Удача?

— Може, й удача. Але ймовірніше, що якісь системи у вашій психіці та тілі, про які ви не знаєте, якось підсвідомо оцінюють навколишнє середовище і просто час від часу проштовхують свої сигнали повз усі установки супер-его. Підготовка посланців відточує це так, щоб ваше супер-его та підсвідомість краще співпрацювали. Віра тут ні до чого, це просто… Відчуття чогось прихованого. Ви встановлюєте відповідні зв’язки, а на їхній основі можете зібрати каркасну модель правди. Згодом повертаєтеся до неї й заповнюєте пробіли. Здібні детективи століттями займалися цим самотужки. Це — лише надпотужна версія процесу.

Раптом я стомився від слів, які злітали з моїх вуст, від бадьорого потоку людських системних специфікацій, якими можна відгородитися від емоційної реальності свого заняття.

— А скажіть мені, Сунь. Як вас занесло з Дому Хунь сюди?

— Не мене — моїх батьків. Вони працювали аналітиками біосистем за контрактами.

Прибули сюди голкокидком, коли кооперативи Дому Хунь вклали гроші в заселення Санкції-IV. Ну, прибули їхні особистості. Ввійшли як ЦЛВ у спеціально вирощених клонів китайської серії на Латімері. І все це за умовами контракту.

— Вони ще тут?

Вона трохи згорбила плечі.

— Ні. Кілька років тому пішли на пенсію на Латімері. Поселенський контракт приніс дуже багато грошей.

— Ви не захотіли поїхати з ними?

— Я народилася на Санкції-IV. Це мій дім, — Сунь знов озирнулася на мене. — Вам, мабуть, нелегко це зрозуміти.

— Та ні. Я бачив і гірші домівки.

— Справді?

— Звісно. Приміром, Шарію. Праворуч! Давай праворуч!

Байк нахилився й накренився. Реакція Сунь у новому чохлі була гідною захвату. Я посунувся на сидінні, оглядаючи навколишні схили. Мої руки потягнулися до некерованих ручок «Сонцеструма» й різко опустили його на свій рівень. У русі ним можна було успішно користуватися як автоматичною зброєю лише після дуже ретельного програмування, а на нього в нас часу не було.

— Там щось рухається, — я ввімкнув мікрофон. — Крукшенк, у нас там рух. Хочете й собі розважитися?

Затріщала відповідь.

— Уже їдемо. Не знімайте міток.

— Бачите, що там? — запитала Сунь.

— Якби я це бачив, я б це підстрелив. А що там в оптиці?

— Поки нічого.

— О, це добре.

— Я думаю…

Ми виїхали на один горбок, і Сунь почала лаятися — судячи зі звучання, на мандаринському діалекті. Вона повела байк убік і різко розвернулася, піднявшись над землею ще на метр. Зазирнувши їй за плече, я побачив те, чого ми шукали.

— Що за хрінь? — прошепотів я.

Дивлячись у іншому масштабі, я б, можливо, подумав, що бачу гніздо новеньких біомодифікованих личинок, яких використовують для очищення ран. Сіра маса, що звивалася на траві під нами, відзначалася такою ж слизько-вологою консистенцією й так само роїлася, наче то милися й мили одна одну мільйон мікроскопічних пар рук. Але там личинок мало б вистачити на всі рани, завдані на Санкції-ІУ за останній місяць. Перед нами була сфера метр із лишком у діаметрі, що невтомно клубочилася й помаленьку котилася схилом, як наповнена газом повітряна кулька. Коли кульку накрила тінь від байка, на її поверхні утворились опуклості, що почали рости вгору, лускаючи, наче пухирі, з тихим лясканням і падаючи назад, в основну частину маси.

— Дивіться, — тихо промовила Сунь. — Ми йому подобаємося.

— Що це, нахрін, таке?

— Коли ви спитали мене вперше, я не знала.

Вона повернула байк до схилу, на вершину якого ми щойно виїхали, й посадила нас. Я опустив вихідні канали «Сонцеструма», щоб зосередитися на новому учасникові нашої гри.

— Як гадаєте, воно достатньо далеко? — запитала вона.

— Не турбуйтеся, — похмуро сказав я. — Якщо воно бодай сіпнеться в цей бік, я розстріляю його на клапті просто з принципу. Хоч що це таке.

— На мій погляд, це якось просто.

— Ну, так. Звіть мене просто Суджіяді.

Тепер, коли ми більше не відкидали тіні на поверхню цієї маси, вона неначе заспокоїлася, хоч чим вона була. Вовтузня всередині тривала, але жодних ознак скоординованого горизонтального руху в наш бік не було. Я став дивитися на неї, спершись на станок «Сонцеструма» й ненадовго замислившись: може, ми чомусь досі залишаємося в конструкті «Мандрейк» і дивимося на чергову ймовірнісну дисфункцію на кшталт сірої хмари, за якою ховався Заубервілль, коли його долю ще не було вирішено?

До моїх вух долинуло глухе гудіння.

— А ось і бах-бах-команда.

Я глянув на північ уздовж хребта, помітив другий байк і візуально збільшив його за допомогою нейрохімії. Волосся Крукшенк, яка сиділа за зброєю, майоріло на тлі неба. Вітрове скло вони заради швидкості лишили тільки довкола водійського місця. За кермом зосереджено сидів зігнутий Гансен. Хвиля теплих почуттів, яка здійнялася в мені від цього видовища, мене здивувала.

Вовчі гени, — роздратовано зауважив я. — Вони непохитні.

Старий добрий Каррера. Ніколи не відмовляється від жартів, старий поганець.

— Це треба передати Гендові, — казала Сунь. — В архівах Картелю може бути щось на цю тему.

У мене в голові промайнули слова Каррери.

…Картель застосував…

Цього разу я поглянув на кипучу сіру масу іншими очима.

Блін.

Гансен різко спинив байк біля нас і сперся на кермо. Насупив лоба.

— Щ…

— Ми без поняття, що це за хрінь, — в’їдливо урвала його Сунь.

— Ні, ми в курсі, — сказав я.

Розділ двадцять другий

Після того, як Сунь зупинила плівку, Генд одну довгу мить байдужо дивився на спроектоване зображення. Всі інші, хто сидів колом або скупчився біля дверей булькобуду, вже дивилися не на голодисплей, а на нього.

— Нанотехнології, так? — спитав за всіх Гансен.

Генд кивнув. Його обличчя не виражало нічого, але завдяки чуттям посланця я