Дейв Еггерс - Сфера

їй ставало легше. Що далі від тієї тлустої залупи — то краще. Від самого факту, що вона колись із ним спала, Мей аж вивертало. Може, в неї вселився був якийсь пришиблений демон? Видно, три роки її тілом володіла страхітлива сила, що засліплювала і не давала побачити в ньому тієї жалюгідності. Та він уже тоді був жирний кабан, хіба ні? Що то за хлопець, коли він діжкуватий уже в середній школі? І це він зі своїми сорока футами надлишкової ваги розповідає мені про сидіння за столом? З дуба гепнувся.

Більше вона з ним не говоритиме. Мей знала це і саме в цьому знаходила втіху. Як тепла вода, її окутало полегшення. Вона більше з ним ніколи не заговорить, ніколи йому нічого не напише. Наполяже, щоб батьки з ним не спілкувалися. Замислила також — начебто випадково — знищити його люстру. Влаштує крадіжку з проникненням. Уявивши, як виганятиме того тлустого бевзя зі свого життя, Мей розвеселилася. Той почварний, завжди спітнілий лось і пари з вуст не пустить у її світі.

Побачила вивіску «Перше плавання», але всередині нічого і не тенькнуло. Правда, за кілька секунд усе ж таки з’їхала з автостради і повернула на пляж. Уже майже десята година, і вона розуміла, що прокат каяків давно зачинений. То чого ж вона сюди приперлася? Не через дурнуваті ж Мерсерові запитання про те, виходить чи не виходить вона назовні. Просто подивиться, чи відчинений пункт прокату; добре знала, що зачинений, та, може, Меріон залишилася там і дозволить бодай на півгодинки вийти в затоку? Зрештою, вона жила в трейлері поряд. Може, застане її надворі і таки вмовить.

Мей зупинилася і зазирнула крізь сітчасту загорожу, але нікого так і не побачила — тільки стареньку будку, ряди каяків і падлбордів. Постояла, сподіваючись побачити людські обриси у трейлері, але там було порожньо, лише тьмяне світло з рожевим відтінком.

Пішла на крихітний пляж, постояла, милуючись грою місячного світла на нерухомій поверхні затоки. Сіла. Додому не хотілося, хоча і залишатися тут не мала причини. З її голови не йшов Мерсер із його велетенською пикою немовляти, і вся та погань, що він наговорив їй сьогодні ввечері — та й раніше щовечора казав. Оце востаннє спробувала йому якось допомогти. Для неї він тепер минуле — безповоротне минуле, антикваріат, зануда, неживий предмет, що його треба закинути на горище.

Підвелась і подумала, що не завадило б попрацювати над своїм «РівУчем», аж тут побачила дивну річ. На дальню частину загорожі ненадійно спиралося щось велике. Чи каяк, чи падлборд, і вона швиденько туди попрямувала. Каяк, розпізнала вона, притулився із зовнішнього боку загорожі, а біля нього — весло. Хтозна, чому його поставили саме так; ніколи не бачила, щоб каяк стояв мало не вертикально, та й Меріон цього б не схвалила. Видно, хтось притягнув його вже після закриття прокатної станції і намагався залишити якнайближче до загорожі.

Мей надумала покласти каяк долі, щоб не впав уночі. Так і зробила — обережно опустила на пісок і страшенно здивувалась, який він легенький.

Аж тут сяйнула думка. Ярдів за тридцять уже хлюпотіла вода, і їй під силу самій дотягти туди каяк. Чи крадіжка це — узяти на прокат каяк, що вже взяли до неї? Зрештою, вона ж його не перетягуватиме через загорожу; лише продовжить час прокату. За годину чи дві поверне, і ніхто нічого не запідозрить.

Мей поклала весло всередину човна і протягла по піску кілька футів, щоб відчути: крадіжка чи не крадіжка? Меріон зрозуміє, якщо зауважить. Меріон вільна духом, а не якась там правильна мегера, і, здається, на місці Мей учинила б так само. Їй би не сподобалася відповідальність, але знову ж таки, яка тут відповідальність? Як можна людину в чомусь обвинуватити, якщо каяк узяли без її відома?

Ось Мей стояла вже на краю берега, ніс каяка тицьнувся у воду. Відчувши, як похитується вода під судном, немовби течія вириває його з її рук на ширші простори затоки, Мей зрозуміла, що вже не зупиниться. Погано, що не матиме рятувального жилета. Її попередник перекинув його через загорожу. Але вода була дуже спокійна, тож, якщо триматися берега, Мей нічого не загрожуватиме.

Щойно відпливла, відчула важке скло під собою і, швидко рухаючись уперед, одразу вирішила не триматися мілини. Цієї ночі вона дістанеться Блакитного острова. Ангельський острів — це таке собі, туди завжди ходять, а от Блакитний острів був дивний, позублений, ніколи невідвідуваний. Мей усміхнулася, уявивши себе там, а потім усміхнулася ще ширше, подумавши про Мерсера, його самовдоволену пику, здивовану, витягнуту. Він, либонь, уже і в каяк не влізе, думала вона, і занадто лінивий, щоб сповзти з пристані. Чолов’язі незабаром тридцять, а він робить люстри з оленячих рогів і читає їй — співробітниці «Сфери»! — лекцію про вибір життєвого шляху. Нонсенс. А Мей піднеслася до Т2К і швидкими темпами підіймається кар’єрними сходинками, до того ж відважна, спроможна вийти на каяку вночі у чорні води затоки, щоб дослідити острів, який Мерсер побачить хіба що у телескоп, сидячи на дупі, завширшки з мішок картоплі, й обмазуючи звірині органи сріблястою фарбою.

У її маршруті не було ніякої логіки. Гадки не мала про течії далі у затоці або про те, чи можна підходити близько до танкерів, що курсували неподалік морським шляхом, особливо у темряві, коли вона стане для них невидимою. Також, коли вона досягне або лишень підбереться до острова, може змінитися погода і не дозволить їй повернутися назад. Але керована якоюсь внутрішньою силою, такою потужною і рефлекторною, як сон, вона вперто казала собі, що не зупиниться, поки не дістанеться Блакитного острова або щось не перешкодить їй дорогою. Якщо не здійметься вітер і не захвилюється море, вона туди таки дістанеться.

Повеслувала аж ген, поза вітрильники та пірси, поглядала на південь, мружилася, шукаючи баржу, де жила жінка з чоловіком, але аж такі віддалені обриси розпливалися, і малоймовірно, що там цієї пізньої пори ще горіло світло. Тримаючись курсу, спритно пройшла за яхтами на якорі і попрямувала у кругле черево затоки.

Почула плюскіт води, обернулася і побачила чорну голову тюленя, не далі як за п’ятнадцять футів. Чекала, поки він знову пірне під воду, але тюлень не пірнав, лише витріщався на неї своїми очиськами. Відвернулася і повеслувала до острова, а тюлень рушив за нею, ніби теж хотів побачити все те, що хотілося побачити їй. Мей було цікаво — тюлень плистиме за нею весь час чи він прямує до скель неподалік острова, де не раз бачила, проїжджаючи мостом понад водою, як там засмагали тюлені. Потім знову обернулася — тварини вже не видно.

Водяна гладінь була спокійна попри те, що