Ребекка Куанг - Макова війна, Ребекка Куанг

відкриті рани, лишаючи діри на обличчі й по всьому тілі.

— Я бачив, як ти згоріла! Я бачив, як ви всі згоріли!

— Та не я, — прошепотіла Жинь і простягнула до нього руки долонями вгору.

Полум’я з натиском рвонулося назовні. Жинь відчувала напруження, немовби зсередини, десь із самого нутра, її щось розривало. Це відчуття проходило крізь неї, не шкодячи, але й не даючи поворухнутися. Вона слугувала каналом. Жинь контролювала полум’я не більше, ніж ґніт свічки. Воно горнулося до неї, огортало її.

Внутрішнім оком вона бачила Фенікса, який розгойдувався на своєму постаменті в Пантеоні. Спостерігав. Сміявся.

Крізь полум’я Жинь не бачила генерала, лише його силует, обриси обладунків, які прогиналися і складалися досередини. Стоячи навколішки, він скидався радше на груду понівеченої плоті, вугілля й металу, аніж на людину.

— Зупинися, — прошепотіла вона. — Будь ласка, зупинися.

Але полум’я не вщухало. Груда, на яку перетворився генерал, хитнулася й завалилася назад. Куля полум’я, поступово меншала, а потім і зовсім згасла.

У Жинь пересохли губи, розтріскалися. Кровили, коли ворушила ними.

— Будь ласка, зупинися.

Внутрішнім оком вона бачила, як Фенікс відсахнувся, немовби роздратований. Він розгорнув крила в шаленому розмаху, а потім згорнув їх.

Шлях до Пантеону закрився.

Жинь хитнулася й упала.

Час уже не мав значення. Навколо точилася битва, а потім уже ні. Жинь огорнула порожнеча, відділяючи її від усього, що коїлося навколо. Доки існував він, не існувало більше нічого.

— Вона горить, — почула Жинь голос Нян. — Гарячка… Я перевірила отруту в ранах, але нічого.

«Це не гарячка, — хотілося сказати Жинь. — Це бог». Вода, якою Нян скроплювала її чоло, не змогла б загасити пожежі, що досі вирувала в ній.

Жинь спробувала попросити покликати Дзяна, але вуста не корилися. Вона не могла говорити. Не могла рухатися.

Вона думала, що може бачити, але не знала, чи то був не сон, бо коли наступного разу розплющила очі, то вздріла таке прекрасне обличчя, що мало не заплакала.

Вигнуті брови, порцелянова гладкість. Вуста ніби кров.

Імператриця?

Але Імператриця була далеко, з Третім підрозділом, досі прямувала з півночі. Вони не могли прийти так швидко, до світанку.

Чи, може, вже світанок? Жинь здалося, що вона побачила перші промені світанкового сонця, ранкову зорю після довгої, жахливої ночі.

— Як її звуть? — наполегливо поцікавилася Імператриця.

«Її? Імператриця говорить про мене?»

— Жунінь, — почувся голос Ірдзяха. — Фан Жунінь.

— Жунінь, — повторила Імператриця. Її голос був ніби порвана струна в настільній арфі, різкий та пронизливий, але водночас прекрасний. — Жунінь, глянь на мене.

Жинь відчула пальці Імператриці на своїй щоці. Холодні, ніби сніг, ніби зимовий вітер. Вона розплющила очі, глянула на Імператрицю, зазирнула в її гарні очі. Як у когось можуть бути такі прекрасні очі? Зовсім не схожі на гадючі. То були не зміїні очі, а дикі, темні, дивні і прекрасні, наче в олениці.

І видіння… вона бачила хмару метеликів, шовкові стрічки на вітрі. Вона бачила світ, у якому є лише краса, колір та ритм. Жинь зробила б що завгодно, аби навічно лишитися в тому мареві.

Імператриця різко вдихнула, і видіння розвіялося.

Вона міцніше обхопила обличчя Жинь.

— Я бачила, як ти горіла, — сказала вона. — Думала, що помираєш.

— Я не мертва, — спробувала вимовити Жинь, але її язик був надто неповоротким, тож вона спромоглася лише на якесь белькотіння.

— Ш-ш-ш-ш, — Імператриця приклала крижаного пальця до її вуст. — Не говори. Усе гаразд. Я знаю, що ти є.

А потім вона притиснулася холодними вустами до її чола. То була така ж прохолода, яку Дзян навіяв на неї під час Випробувань. Полум’я всередині Жинь згасло.

Роздiл 12

Коли Еньжо відпустила Жинь з-під свого нагляду, її перевели до підвалу головної зали, де раніше відбувалися двобої. Їй це мало б видатися дивним, однак розум був надто затуманений, щоб думати бодай про щось. Жинь непомірно багато спала. Годинника в підвалі не було, але вона часто впадала в дрімоту, а потім розуміла, що сонце вже сіло. Жинь заледве могла не спати більше декількох хвилин. Їй приносили їжу. Щоразу, попоївши, вона майже одразу засинала.

Якось крізь сон Жинь почула над головою голоси.

— Це грубо, — сказала Імператриця.

— Це жорстоко, — промовив Ірдзях. — Ти поводишся з нею, наче зі злочинницею. Завдяки цій дівчині ми виграли бій.

— А ще вона мало не спалила місто, — відказав Дзюнь. — Ми не знаємо, на що вона здатна.

— Це просто дівчина, — промовив Ірдзях. — Їй страшно. Хтось має пояснити їй, що з нею сталося.

— Ми не знаємо, що з нею сталося, — мовив Дзюнь.

— Це очевидно, — промовила Імператриця. — Вона ще один Алтань.

— То нехай із нею розбирається Туйр, коли прибуде, — буркнув Дзюнь.

— Туйр уже прямує сюди з Замку Ночі, — сказав Ірдзях. — Ти ще цілий тиждень триматимеш її на заспокійливих?

— Я нізащо не дозволю їй розгулювати містом, — відповів Дзюнь. — Ви бачили, що Хранитель Воріт зробив зі східною стіною. Його печатка надломилася, Дадзі. Тепер він більша загроза, аніж Федерація.

— Уже ні, — холодно відказала Імператриця. — З Хранителем Воріт розібралися.

Коли Жинь ризикнула розплющити очі, то побачила, що над нею нікого не було. Вона лише наполовину пам’ятала сказане. Після ще одного періоду сну без сновидінь вона не знала напевне, чи все те їй не примарилося.

Зрештою Жинь таки отямилася. Але коли спробувала вийти з підвалу, її силоміць зупинили троє солдатів із Третього підрозділу, який виставили чатувати біля дверей.

— Що відбувається? — наполегливо запитала вона. Її розум був ще трохи затуманений, але вже досить свідомий, щоб розуміти, що це ненормально. — Чому я не можу вийти?

— Заради твоєї ж безпеки, — відповів один із них.

— Про що це ви? Хто це дозволив?

— Нам наказали тримати тебе тут, — коротко відповів солдат. — Якщо спробуєш вирватися, нам доведеться зробити тобі боляче.

Солдат, який стояв ближче до неї, уже потягнувся до зброї. Жинь позадкувала. Вона розуміла, що суперечки не допоможуть вибратися звідси.

А тому вдалася до найпримітивнішого методу впливу. Жинь розкрила рота й закричала. Вона корчилася на підлозі. Била солдатів кулаками й плювала їм в обличчя. Погрожувала помочитися перед ними. Вигукувала непристойності про їхніх матерів. Вигукувала непристойності про їхніх бабусь.

Так тривало багато годин поспіль.

Нарешті солдати вкрай неохоче погодилися покликати когось із командирів.

На жаль, вони прислали майстра Дзюня.

— Це необов’язково, — похмуро сказала вона, коли він прийшов. Жинь квапливо обтрушувала одяг, аби він не подумав, що вона щойно качалася по землі. — Я нікому не завдам шкоди.

Вигляд у Дзюня був такий, немов він нізащо їй не повірить.

— Ти тільки-но продемонструвала здатність раптово спалахувати. Підпалила східну половину міста. Хіба ти не розумієш, чому ми можемо не хотіти, щоб ти розгулювала табором?

Жинь подумала, що спалахування було радше свідомим, аніж спонтанним, однак сумнівалася, що могла пояснити, як саме вона це зробила, не виставивши себе ще більшою загрозою.

— Я хочу побачити Дзяна, — сказала вона.

З виразу обличчя Дзюня їй не вдалося нічого зрозуміти.