Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

Зазвичай табір військовополонених — споруда нескладна, збудована одними солдатами для інших, але призначена зберегти життя. Такі табори виникають у непростих умовах і нових для солдат місцях; але їх будують люди, які знають, що їхні товариші так само можуть потрапити в полон до ворога. Німецькі табори на території СРСР мали інше призначення — це були табори смерті. Теоретично вони поділялися на три типи: Дулаг (транзитний табір), Шталаг (основний табір для рядових і офіцерів запасу) і менший Офлаг (для офіцерів). На практиці всі три типи таборів нерідко являли собою майдан просто неба, оточений колючим дротом. Імен полонених не записували, просто рахували кількість. Про закони та звичаї війни і близько не йшлося. Імена записували навіть у німецьких концтаборах. Жодних запасів продовольства не робили, даху над головою не було, медичну допомогу також не надавали. Не було лазарету, Дуже часто навіть туалетів. Як правило, не було й накриття від негоди. Офіційна норма харчування для полонених не дотягувала до мінімального рівня виживання, та й ту часто в’язні не отримували. На практиці хоч якусь їжу гарантовано отримували лише міцніші полонені, яких призначали охоронцями[357].

Радянських полонених спершу вражало таке ставлення з боку солдат вермахту. Один чоловік спершу думав, що «німці вчать нас поводитися по-товариськи». Він не міг уявити, що морити голодом — це свідома установка, і гадав, що німці хочуть бачити прояви солідарності радянських полонених, коли ті діляться між собою їжею. Цей солдат і запідозрити не міг, що нацистська Німеччина, як і Радянський Союз, використовує голод як інструмент державної політики. Гірка правда виявилася інакшою: ціла суть німецької політики стосовно військовополонених полягала в тому, що їх не вважали повноцінними людьми, такими самими солдатами; про жодних «товаришів» чи товариське розуміння не могло бути й мови. Травневі інструкції 1941 року нагадували німецьким солдатам про «нелюдську жорстокість» росіян на полі бою. У вересні німецька охорона отримала інструкції, з яких випливало, що прояви м’якості стосовно полонених підлягають покаранню[358].

Восени 1941 року полонені у Дулагах і Шталагах почали голодувати. Сам Ґерінг визнав, що «план голоду» в цілому нереальний, але радянські полонені мали голодувати — німецька окупаційна влада приділяла цьому першочергову увагу. Німецька влада по суті імітувала й загострювала практику радянського ҐУЛАҐу — тим, хто міг працювати, німці видавали більше харчів і в такий спосіб пришвидшували смерть слабших людей. 21 жовтня 1941 року пайку тих, хто не міг працювати, знизили на 27 відсотків. Для багатьох полонених це мало цілком теоретичний характер, адже в таборах регулярної видачі харчів не було, а в більшості таборів найслабші діставали їжу взагалі зрідка. Генерал-інтендант армії Едуард Вагнер 13 листопада 1941 року висловився про табірну політику прямо: полонених, які не можуть працювати, «годувати не будуть». В’язні в таборах шукали все, що хоч трохи надавалося в їжу: траву, кору, хвою. Єдиним доступним їм м’ясом були собаки. Зрідка комусь вдавалося дістати конину. Під регіт охоронців полонені наввипередки хапали недоїдки. Коли почалися випадки канібалізму, німці трактували їх як наслідок убогості радянської цивілізації[359].

Жахливі умови війни ще більше пов’язували вермахт з ідеологією націонал-соціалізму. Звісно, німецька армія зазнавала дедалі більшої пацифікації ще з 1933 року. У 1934 році Гітлер усунув загрозу з боку Рема і СА, а в 1935 році оголосив програму переозброєння Німеччини і військовий призов. Фюрер поставив німецьку промисловість на службу армії і здобув кілька реальних перемог у 1938му (Австрія, Чехословаччина), 1939-му (Польща) і 1940 році (Данія, Норвегія, Люксембург, Бельгія і, найголовніше, Франція). Гітлер мав кілька років на те, щоб вибрати у вищому командуванні собі фаворитів і усунути тих, чий світогляд здавався йому надто традиційним. Перемога над Францією в 1940 році зблизила армійське командування з Гітлером, адже офіцери повірили в таланти фюрера.

Утім, саме відсутність перемоги у війні з Радянським Союзом зробила вермахт і нацистський режим мало не синонімами. Влаштовувані вермахтом восени 1941 року визиски й голод загнали його в моральну пастку, єдиним виходом з якої здавався націонал-соціалізм. Традиційні солдатські цінності належало лишити в минулому — тяжке становище армії виправдовувало деструктивні настанови. Звісно, німецькі солдати мусили щось їсти, але вони їли, щоб мати сили продовжувати вже фактично програну війну. Продовольство, ясна річ, забирали в села, але це лише множило зайві страждання. Позаяк штабне командування і бойові офіцери вермахту втілювали незаконну і вбивчу політику, їм не залишалося виправдання, крім того, що пропонував Гітлер: людські істоти — це споживачі продовольства, яких слід позбутися, а слов’яни, євреї й азіати — народи Радянського Союзу — це недолюди, лише витратний матеріал. Подібно до українських комуністів у 1933 році, німецькі офіцери в 1941-му використовували голод як інструмент політики. В обох випадках багато посадовців попервах виступали проти такої політики або мали стосовно неї застереження, але врешті-решт брали участь у злочинах режиму та піддавалися моральним настановам своїх лідерів. Вони розчинилися в системі, а система обернулася катастрофою.

Саме вермахт організував і керував першою мережею таборів у гітлерівській Європі, де люди вмирали тисячами, десятками тисяч, сотнями тисяч, а в кінцевому підсумку мільйонами.

Деякі з найбільш зловісних таборів для військовополонених розташовувалися в Білоруській PCP; на кінець листопада 1941 року смертність у них досягла двох відсотків на день. У Шталагу № 352 під Мінськом, який запам’ятався одному солдатові як «суцільне пекло», полонених за колючим дротом тримали так щільно, що їм важко було зробити навіть крок. Справляти і малу, і велику нужду доводилося просто там, де стоїш. У цьому таборі померло 109 500 людей. У Дулагу № 185, Дулагу № 127 і Шталагу № 341 в місті Могилів у Східній Білорусії свідки бачили за колючим дротом гори трупів. У цих таборах загинуло від 30 до 40 тисяч полонених. У Дулаґу № 131 у Бобруйську табірні споруди охопила пожежа. Тисячі в’язнів згоріли заживо, ще 1700 було вбито при спробі втечі. Загалом у Бобруйську загинуло щонайменше 30 тисяч осіб. У Дулагах № 220 і № 121 у Гомелі половина в’язнів знайшла хоч якийсь прихисток у вигляді закинутих стаєнь. Інші взагалі не мали даху над головою. У грудні 1941 року смертність у цих таборах зросла від 200 осіб на день до 400, а потім 700. У Дулагу № 342 в Молодечному умови були такі жахливі, що полонені подавали письмові рапорти з проханням розстріляти їх[360].

Табори на