Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Перед росіянами (та людьми інших національностей) постали ті самі дилеми, що й перед українцями та казахами (і не тільки) десять років тому, під час голоду й колективізації. Ванда Зверева, ленінградська дівчинка, яка пережила блокаду, з любов’ю й захопленням згадувала потім свою матір. Вона «була красивою жінкою. Я би порівняла її обличчя з Моною Лізою». Батько дівчинки був фізиком і мав нахил до мистецтва, він вирізав складаним ножиком дерев’яні фігурки грецьких богинь. Одного дня наприкінці 1941 року, коли родина вже голодувала, батько пішов на роботу, сподіваючись добути продуктові картки. Його не було кілька днів. Якось уночі Ванда прокинулася й побачила, що над нею із серпом у руці стоїть мати. Дівчинка почала боротися й здолала матір — чи радше «тінь, яка від неї лишилася». Вона вважала, що мати керувалася добрими намірами: швидка смерть звільнила б доньку від страждань. Наступного дня батько приніс харчі, але вже було пізно, мати померла кілька годин тому. Вони загорнули її тіло в ковдри і залишили на кухні, щоб поховати, коли замерзла земля відтане. У квартирі було так холодно, що тіло не розкладалося. Навесні батько Ванди помер від пневмонії[350].
Такі історії повторювалися в блокадному Ленінграді сотні тисяч разів. Віра Костровіцька, як і багато інших ленінградських інтелектуалів, вела щоденник блокади. Жінка походила з польської родини і кілька років тому під час репресій втратила чоловіка. Тепер вона спостерігала, як від голоду помирають її сусіди-росіяни. У квітні 1942 року вона написала про незнайомця, якого спостерігала кожного дня: «Притулившись до стовпа, на снігу сидів чоловік, високий, закутаний у ганчір’я, з рюкзаком за плечима. Він усе тулився до того стовпа. Напевно, він ішов на Фінляндський вокзал, втомився й присів. Два тижні, поки я ходила в лікарню, він “сидів”:
1. без рюкзака
2. без ганчір’я
3. у спідньому
4. голий
5. скелет з проваленими кишками»[351].
Найвідоміший дитячий щоденник блокади належить 11-річній Тані Савичевій:
«28 грудня 1941 року. Женя померла о 12.30 ранку 1941 року».
«Бабуся померла 25 січня о 3 годині 1942 року».
«Льока помер 17 березня о 5 годині ранку 1942 року».
«Дядя Вася помер 13 квітня о 2 годині ночі. 1942 рік».
«Дядя Льоша, 10 травня о 4 годині дня. 1942 рік».
«Мама — 13 травня о 7 годині 30 хвилин ранку. 1942 рік»
«Савичеви померли».
«Померли всі».
«Зосталася лише Таня»[352].
Таня Савичева померла у 1944 році.
Що більше вермахт контролював місцеве населення, то ймовірніше йому доводилося голодувати. В таборах військовополонених — єдине місце, де вермахт мав абсолютний контроль, — люди помирали в безпрецедентних масштабах. Саме тут втілювали щось на кшталт початкового «плану голоду».
Новітня історія воєн ще не бачила такої кількості полонених за такий короткий час. У ході однієї-єдиної операції під Смоленськом група армій «Центр» взяла в полон 348 тисяч солдат супротивника; група армій «Південь» захопила в полон під Києвом 665 тисяч осіб. Лише під час цих двох вересневих операцій німці взяли в полон понад мільйон чоловіків (і невелику кількість жінок). На кінець 1941 року в німецький полон потрапило близько 3 мільйонів радянських солдат. Для німців це не стало несподіванкою. Німецькі армії мали просуватися ще швидше, а тому чекали, що в полон потрапить ще більше людей. Плани передбачали подібну ситуацію. Однак жодних приготувань стосовно військовополонених німці не вели, принаймні у звичному сенсі. Традиційні закони війни передбачають, що полонені матимуть їжу, дах над головою і медичну допомогу — за умови, що ворог гарантує те саме[353].
Гітлер волів обернути традиційну логіку навспак. Жахливе ставлення до червоноармійців мало вселити в німців страх, що потойбіч лінії фронту з ними проводитимуться так само, і вони битимуться до останнього, тільки б не даватися в руки ворога. Виглядає скидається на те, що Гітлер не міг змиритися з думкою, що солдати вищої раси можуть здатися в полон недолюдям-червоноармійцям. Сталін дотримувався схожої думки: червоноармійці живими не здаються. Варіанту, що радянські солдати можуть відступати й здаватися в полон, він навіть не розглядав. їм належало лише наступати, знищувати ворога й гинути смертю хоробрих. У серпні 1941 року Сталін оголосив, що радянських військовополонених вважатимуть зрадниками, а їхні родини підлягатимуть арешту. Коли син Сталіна потрапив у німецький полон, Сталін заарештував власну невістку. Жорстка наступальна доктрина Червоної армії призводила до того, що в полон потрапляла маса радянських солдат. Командири боялися віддавати наказ про відступ, бо це загрожувало їм різними покараннями, аж до розстрілу. Тому солдати тримали позиції надто довго, потрапляли в оточення й полон. Політика і Гітлера, і Сталіна однаково штовхала радянських солдат у полон, а військовополонених не вважала людьми[354].
Радянських полонених шокувала дика жорстокість тюремників-німців. Полонені червоноармійці тяглися довгими колонами з поля битви в табори, зазнаючи по дорозі жорстоких побоїв. Наприклад, солдати, захоплені в полон під Києвом, пройшли просто неба чотириста кілометрів. Один із полонених згадував, що коли виснажений солдат сідав на узбіччя, охоронець «під’їжджав на коні й бив його батогом. Чоловік далі сидів, похиливши голову. Тоді охоронець діставав гвинтівку або пістолет». Поранених, хворих і виснажених розстрілювали просто на місці, їхні тіла підбирали й ховали місцеві люди[355].
Транспортуючи радянських полонених залізницею, німці використовували відкриті товарні вагони. У пункті призначення на цих відкритих вагонах лежали вже сотні, а то й тисячі замерзлих трупів. Смертність у дорозі сягала 70 відсотків. За час транспортування загинуло до двохсот тисяч полонених. На окупованій території СРСР німці створили близько 80 таборів військовополонених; дійшовши туди, солдати ледве стояли на ногах
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер», після закриття браузера.
