Йон Колфер - Артеміс Фаул. Зрада Опал, Йон Колфер

найгірше. Джуліус Рут був її близь­ким другом, а вона дивилася його похорон на моні­торі, хоча всі інші офіцери були присутні і стояли перед камерами із сумними обличчями.

Коли порожню урну опустили в цистерну де­струкції, вона закрила обличчя руками. Якби там були справжні рештки, кістки і тканини повністю розклалися б і повернулися в землю.

Між пальцями Холлі текли сльози.

Артеміс сів поруч і поклав руку їй на плече.

— Джуліус би пишався тобою. Небесне місто досі існує лише завдяки тобі.

Холлі шмигнула носом.

— Можливо. Коли б я була хоч трохи розумні­шою, Джуліус лишився б живий.

— Можливо, але я так не думаю. Я багато мірку­вав і дійшов висновку, що виходу з того підйомника не було. Якщо не знати заздалегідь.

Холлі опустила руки.

— Дякую, Артемісе. Дуже мило з твого боку. Ти ж не втратив голову, ні?

Артеміс серйозно замислився.

— Якщо чесно, не знаю. Одна половина мене хоче бути злодієм, а інша — звичайним підлітком. Немов у мені існують дві різні особистості, а в голові повно спогадів, які я ще не зовсім усвідомив. Дуже дивно не знати, хто ти такий.

— Не хвилюйся, Хлопче Бруду,— сказала Холлі.— Я наглядатиму за тобою, щоб переконатися, що ти не збився з дороги.

— Мої батьки і охоронець уже намагаються втри­мати мене на цій дорозі.

— Тож саме час послухати їх.

Двері кімнати відсунулися і увійшов задоволений Фоулі, а за ним командир Сул і двійко чиновників. Сул був явно не в такому захваті, як кентавр, і при­хопив із собою офіцерів, щоб дати відсіч Батлерові, якщо той розсердиться.

Фоулі схопив Холлі за плечі.

— Ти чиста,— посміхнувся він.— Трибунал про­голосував на твою користь, семеро проти одного.

Холлі покосилася на Сула.

— Навіть здогадуюся, хто був той один. .

— Я досі ваш начальник, Шорт,— розсердився Сул.— Хочу, щоб цей факт відбивався на вашій по­ведінці. Можливо, звинувачення з вас і зняли, але віднині я спостерігатиму за вами, як яструб.

Мульч клацнув пальцями перед носом Фоулі.

— Гей, поні. Слухай сюди! А я? Я тепер вільний гном?

— Трибунал вирішив покарати тебе за викраден­ня транспортера.

— Що? — не повірив Мульч.— Після того, як я вря­тував ціле місто?

— Але,— продовжив Фоулі,— тобі вирішили за­рахувати весь той час, що ти провів у в’язниці через незаконний ордер. Але медалі, на жаль, не буде.

Мульч поплескав кентавра по спині.

— А просто так сказати не можна було? Обов’яз­ково влаштовувати шоу?

Холлі знову кинула погляд на Сула.

— Дозвольте передати, що сказав мені Джуліус незадовго до смерті,— попросила вона.

— Будь ласка,— погодився Сул із сарказмом.— Усе, що ви розказуєте, напрочуд цікаве.

— Джуліус сказав мені, що моя робота — служити Народу, і я мушу робити все, що в моїх силах.

— Мудрі слова. Сподіваюся, ти саме це і зробиш.

Холлі зірвала з плеча значок ЛЕП.

— Зроблю. Якщо ви заглядатимете мені через плече в кожному підйомнику, я не зможу нікому до­помогти, то я вирішила піти,— і вона кинула значок на стіл.

Сул гмикнув.

— Якщо ти блефуєш, нічого не вийде. Я радий, що ти йдеш.

— Холлі, не роби цього,— заблагав Фоулі.— Ти нам потрібна. Ти мені потрібна.

Капітан погладила його по крупу.

— Мене звинуватили в смерті Джуліуса. Як я можу лишитися? Не хвилюйся, старий друже. Я буду по­руч,— і вона кивнула Мульчу: — Ідеш?

— Хто? Я?

Холлі посміхнулася.

— Ти ж тепер вільний гном, а кожному приватно­му детективу потрібен партнер. Хтось із зв’язками в підземному світі.

Мульч гордовито розправив груди.

— Мульч Діггумс, приватний детектив. Мені по­добається. Гей, я ж не хлопчик на побігеньках? Бо їм завжди дістається вся складна робота.

— Ні, ти повноправний партнер. Чим би ми не за­ймалися, завжди ділитимемо справи порівну.

Холлі повернулася до Артеміса.

— У нас знову все вийшло, Хлопче Бруду. Ми врятували світ. Принаймні, не дали зіткнутися двом світам.

Артеміс кивнув.

— Але легше цього разу не було. Може, наступно­го разу спробує хтось інший?

Холлі жартома штовхнула його в бік.

— Хто ж із нами порівняється? — А тоді нахили­лася і прошепотіла: — Я з тобою зв’яжуся. Може, тебе зацікавить робота консультанта?

Артеміс здивовано підняв брови і ледь кивнув. Цієї відповіді їй вистачило.

Як правило, Батлер піднімався, щоб попрощати­ся, але сьогодні довелося робити це навколішках. Холлі мало не потонула у його обіймах.

— До наступної кризи,— сказала вона.

— А може, ти заскочиш у гості,— відповів він.

— Тепер отримати візу буде складніше, я ж ци­вільна.

— Переконана?

— Ні,— спохмурніла Холлі.— Мене роздирає на шматки. Але я не одна.— І вона кивнула на Артеміса.

Хлопець нагородив Сула презирливим поглядом.

— Вітаю, командире, ви щойно втратили найкра­щого офіцера ЛЕП.

— Слухай, людино,— почав Сул, але тут Батлер щось проричав, і слова застрягли в командировому горлі. Гном швидко сховався за спинами офіцерів.— Відправляйте їх додому. Негайно.

Офіцери дістали зброю, прицілилися і вистріли­ли. В шию Артеміса увійшла дробина із снотворним, і препарат миттєво розійшовся по тілу. Батлерові знадобилося чотири. Щоб не ризикувати.

Хлопець почув протести Холлі, але очі немов ту­маном застелило, як на імпресіоністській картині «Ельфійка-злодійка».

— У цьому немає потреби, Суле,— сказала вона, ха­паючи Артеміса за руку.— Вони вже бачили підйом­ник. Можна було повернути їх додому притомними.

Голос Сула немов долетів, як із колодязя.

— Не хочу ризикувати, капітане, тобто, міс Шорт. Люди — жорстокі створіння, особливо коли їх тран­спортують.

Артеміс відчув на грудях руку Холлі. Вона щось сунула в кишеню сорочки під піджаком. Але запита­ти він не міг, бо язик його не слухався. Ротом можна було лише дихати. За спиною хтось упав.

«Батлер відключився,— зробив висновок хло­пець.— Я лишився сам».

І знепритомнів.

Маєток Фаулів

Артеміс поступово приходив до пам’яті. Почувався він добре, усі спогади були на своїх місцях. А може, й ні. Звідки йому знати?

Він розплющив очі і побачив фреску на стелі. Отже, він у своїй кімнаті.

Кілька секунд хлопець не ворушився. І не тому, що не міг, просто лежати так було справжньою роз­кішшю. Ніякі піксі за тобою не ганялися, не намага­лися вхопити закохані тролі, не судив трибунал. Він просто лежав і думав. Улюблена справа.

Артемісові Фаулу потрібно було прийняти важ­ливе рішення. Як відтепер піде його життя? Це рі­шення він мав прийняти сам. Не можна було