Нестор Гарсія Канкліні - Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні

Естетика для міжкультурних гурманів

Коли на початку 1998 року Сьюзен Зонтаґ перебувала в Мексиці, їй нагадали, що в своїй книжці «Проти інтерпретації» вона стверджувала, що якби її змусили обирати між Достоєвським і The Doors, вона б обрала Достоєвського. Однак також вона написала: «Чому ми маємо обирати?» Інтерв’юер запитав у неї, якими могли б зараз бути еквіваленти тих культурних проявів. Зонтаґ відповіла, що протиставлення Достоєвського і The Doors було актуальним для 1960-х років, коли дилема полягала між високою та масовою культурами й інтелектуали захищали легітимність різних практик. «Зараз проблема, – додала вона, – полягає в тому, що люди настільки зачаровані масовими розвагами, що їм складно думати про інший рівень. Ідея, за яку потрібно боротися зараз, пов’язана з концептами «серйозності» та «компромісу». Питання, яке постає сьогодні, таке: «Нащо комусь бажати чогось більшого за масові розваги?»

Виникнення згаданої дилеми вказує не лише на конфлікт між естетичними наративами. Вона ставить нас у центр транснаціонального публічного простору й означає те, що саме сьогодні стоїть на кону у взаємному обміні між культурами. Це пов’язано, якщо використовувати вислів Хесуса Мартін-Барберо, з відновленням символічного виміру політики та з тим, «чого не може зробити ринок». Згаданий автор зазначає три вади: «Ринок не може викристалізовувати традиції, оскільки все, що ним вироб­ляється, “розчиняється в повітрі” через його структурну тенденцію до прискореного загального старіння не лише речей, а й форм та інституцій. Ринок не може створювати соціальні зв’язки, тобто зв’язки між суб’єктами, оскільки вони утворюються в процесі змістової комунікації, натомість ринок оперує анонімно за логікою вартості, що передбачає винятково офіційні взаємодії, асоціації та обіцяння, які розсіюються і спричинюють лише задоволеність або розчарованість, але ніколи зміст. Ринок не може породити соціальні інновації, оскільки вони передбачають відмінності та нефункціональну солідарність, опір і дисидентство, тоді як ринок працює винятково з рентабельністю» (Martin Barbero, 1998: xv та xvi).

Хочу додати четверту ваду ринку як «утворювача» міжкультурності. Оскільки ринки скеровуються конкуренцією і глобалізація її інтенсифікує, змішання між культурами зазвичай проявляються у торговельних мережах як примирення та еквалізація[77] з більшою тенденцією до приховування конфліктів, ніж до розв’язування їх. Я маю на увазі людей різних рас, які сусідять на рекламних плакатах Benetton; про мелодії фламенко, італійські, англійські та неєвропейські, які «долають» свої локальні відмінності під час концертних турів «трьох тенорів»; світові виставки, олімпійські видовища і спортивні події, які «братають народи» і пропонують усім прості версії різноманітного і множинного; заппінг[78], який дозволяє нам за лічені хвилини з’єднатися з каналами тридцяти країн. Це деякі з практик, які створюють ілюзію, ніби культурний репертуар світу перебуває в нашому розпорядженні за мирного і зрозумілого взаємозв’язку.

Оскільки гібридизація є змішанням елементів стількох суспільств, скільки існує клієнтських груп, зацікавлених в її продукції, до відмінностей між культурами зазвичай застосовується те, що в музиці визначається як «еквалізація». Так само як за допомогою електронних приладів у процесі запису та відтворення зменшуються відмінності звучання і музичні стилі втрачають свою специфіку, віддалені культурні форми можуть занадто легко стати сумірними.

Пошуки естетики звукової рівноваги, ініційовані аеропортами, ресторанами, торговельними центрами й інших місцями, де здійснювалися спроби «кліматизувати» середовище, зараз поширюються завдяки технологіям промислового запису, які усувають усе, що «дисонує». Хосе Хорхе де Карвальо дослідив основні засоби, які при цьому використовуються: а) гучність різних жанрів і музичних інструментів, піанісимо і фортисимо, вирівнюється для того, щоб звучати в межах оркестрової гомогенності або підпорядковуватися каналу голосу; б) зловживання ефектом затримки або реверберації звуку в шоу й у барах, яке атрофує спроможність слухача сприймати тонкі пасажі, поширюється на юнацькі групи і навіть на осіб з аудіоплеєрами, для яких найкращий спосіб слухати музику – з найбільшим посиленням і рівнем гучності звуку; в) компакт-диски освячують парадигму уніфікації слухання, пропонуючи «очищені» версії, які презентуються так, ніби були зроблені в акустично збалансованих залах із досконалим оркестром і слухачем в ідеальній позиції для слухання: еквалізований запис із безпристрасним суб’єктом слухання, який завжди перебуває в центрі (Carvalho, 1995).

Створена як ресурс західного смаку, еквалізація стає способом заспокійливої гібридизації, зменшення точок опори для інших музикальних естетик і викликів, які несуть у собі незрозумілі культури. Під виглядом люб’язного співіснування вони симулюють перебування у близькості від інших, не намагаючись їх зрозуміти. Як і нетривалі туристичні подорожі чи величезний обсяг транснаціонального виробництва кінофільмів, еквалізація у багатьох випадках є спробою монологічної кліматизації, ігнорування відмінностей, які не піддаються розчиненню.

Ідеться не лише про спроби затушовувати відмінне. Також приховується нерівність у доступі до виробництва, циркуляції та споживання культури. Аналіз стратегій торговельної гібридизації має поставити їх у такі умови, що Ульф Ганнерц називає «політичною економією культури, притаманної змішаному континууму», тобто нерівного розподілу між «центрами» і «периферіями», і навіть «співіснування декількох континуумів замість одного єдиного й інклюзивного» (Hannerz, 1997: 115–116). Той факт, що підприємства країн «центру» приділяють більшу увагу країнам на шляху розвитку, і те, що мігранти і латиноамериканські меседжі інколи гібридизуються в «центрі» (диски з етнічною музикою записуються в Нью-Йорку, Маямі, Мехіко і Буенос-Айресі, тоді як самі ці міста перетворюються MTV на столиці латиноамериканського року), не означає, що зникатимуть центральне і периферійне.

Гібридизація, крім того, що слугує для примирення і з’єднання етносів і націй, є точкою відліку для позбавляння від фундаменталістських спокус і фаталізму доктрин щодо цивілізаторських воєн. Це допомагає набути спроможність визнавати продуктивність взаємодії та перехрещень, дає змогу брати участь у декількох символічних репертуарах, бути мультикультурними гурманами, подорожувати між спадщинами і насолоджуватись їхніми відмінностями (Werbner, 1997: 11). Історичні спадщини, які осягаються у такий відкритий і перемінливий спосіб, можуть збагачуватись і ставати мостами для порозуміння між різними суспільствами. Однак гібридизація інколи є місцем, в якому культури втрачають характер і губ­ляться, як це підтверджує проблема мігрантів, змушених відмовлятися від власної мови або бачити, як вона втрачається в їхніх дітей, митців, які змушені «позбавити контексту» свій стиль, якщо хочуть бути в мейнстрімі. Можливо, в році, в якому співіснують «його протестна ідеологія, його інтенсивність почуттів, його масова присутність на ринку і мільйонні прибутки», більша міжкультурна свобода і постійний ризик залишитись у пастці фетишизму різних поколінь, ці парадокси виявляються з більшою виразністю (Ochoa Gautier, 1998).

Насправді, як стверджує Нікос Папастергіадіс – який сприймає ідентичність як «утворену шляхом узгодження відмінності», – гібридизація була «утворювальним принципом для міжнародних культурних ініціатив» (Papastergiadis: 257–258). Однак сама по собі вона не гарантує мультикультурну демократичну політику. Залежить від впливу, який зберігається музикантами, письменниками і кінорежисерами у виданні та циркуляції для того, щоб