Шевчук Валерій - Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій

Ми двинули за ними. Колій тут було з десяток і всі заставлені, ми рачкували під вагонами, інколи лізли на сходинки і проходили через задні площадки; всі чомусь поспішали, і ми намагалися не відставати; старші жінки пихтіли й лізли під поїзд рачки — якась абсурдна й химерна картина! Зрештою, дісталися до іншої станції, на якій світилася та ж таки назва "Потьма", і люди відразу ж вилаштувалися біля віконця в чергу. На станції на всіх лавках, брудних і давно не фарбованих, лежали якісь люди, вдягнені в сіру, брудну одежу і стояв такий сопух од хмільного перегару, що нічим було дихати.

— Може, вийди на двір,— сказав я.— Постою сам.

— Ні,— сказала Лариса.— Там холодно.— Давай постою я.

Касове віконце ще було зачинене. Я вийшов і закурив. Було й справді холодно, повітря насичене вугільним пилом. Один із поїздів рушив, і я зрозумів, чому люди так поспішали: щоб не потрапити під поїзд — очевидно, вони бували тут не раз.

Повернувся на станцію, перекуривши,— сопушний дух різко вдарив в обличчя. Касове віконечко вже було відчинене, Лариса зустріла мене блідою всмішкою. Сісти було ніде, і ми стояли в черзі разом. Я взяв її за руку й потиснув, вона відповіла на потиск і руку прибрала.

І ось ми знову в поїзді, маленькому, брудному, із дерев'яними сидіннями, в якому майже так само холодно, як і надворі, зате місць досить. Надворі ще не розвидніло, отож за вікнами пропливали тільки вогні, які освітлювали сторожові вишки і обплетені колючим дротом паркани. Лариса поклала мені на плече голову й задрімала, я теж куняв, бо, ясна річ, не виспався. Отак ми і їхали, а за вікнами вже почало світати, і я міг бачити безконечну низку концтаборів, повз які ми проїжджали.

Раптом поїзд зупинився, за вікнами голосно загавкали собаки. У вагоні ще було сутінно, але надворі посіріло — за вікнами побігли люди в однострої, поспішали за вівчарками.

— Це, мабуть, хтось утік,— сказала літня жінка, що сиділа навпроти, мала широкі й сиві брови, під якими світилися по-старечому добрі очі.

Лариса прокинулася й розгублено озиралася.

У цей час у вагон з одного і з другого боку заскочили чоловіки у військових бушлатах і з автоматами. Тримали в руках ліхтарики й присвічували ними в обличчя пасажирам; хто спав, сховавши обличчя, безцеремонно розштовхували. Один із них, ще зовсім молодий, із розпаленим, як у пса-гончака, поглядом, присвітив в обличчя і нам. І я вразився з виразу його обличчя: лютого, запаленого азартним вогнем — це було обличчя мисливця-хижака, який по крові переслідує підстреленого, властиво, обличчя звіра, що зачув кров. Вони швидко обдивилися вагона і так само швидко зникли.

— Дай Боже, щоб ті нещасні не попали в їхні руки,— сказала літня жінка.

Вона розповіла, що переслідувачі, зловивши втікача, люто його б'ють, а можуть просто й застрелити, а коли не застрелять, то потім часто все-одно присуджують до розстрілу.

Я теж мовчки помолився, щоб утікачі від цих звірів утекли. Лариса мовчала, тільки дивилася широкорозплющеними очима.

— їду в Явас до сина,— сказала жінка.— А ви з України?

— З України,— сказав я.

— До брата?

— До її нареченого,— сказав я. Жінка була з Ленінграда. Вона оповіла,

що її сина посадили за участь у якійсь партії, що він дуже важко переносить ув'язнення, і сам зараз гостро засумував, тому вона і їде, щоб його підкріпити в дусі. Це була та сама літня жінка, що лізла під поїздом на чотирьох, згинатись їй було важко. Вона спитала, за що посадили "нашого", і я відказав: за самвидав.

— Тепер таких багато сидить,— сказала вона і зітхнула, а коли почула, що Артур ще зовсім юний, в оці її пробилася сльоза.

— То люди немилосердні,— коротко мовила.— Перекажіть йому, хай не здумає тікати, інакше пропаде, бо саме такі молоді найбільш нетерплячі.

За вікном і у вагоні вже було зовсім видно.

— А чого їм обшуковувати поїзд, який іде не з зони, а в зону? — спитав я.

— Ну, вони по-своєму думають,— сказала жінка.

У Явасі з поїзда зійшла групка людей, ми пішли дорогою всі разом. Було досить холодно, хоч сніг уже розставав — брудний і сірий, але вранці скріпився морозом, і в нас під ногами лускали крижинки.

Підійшли до управління таборів, одноповерхового будиночка, пожовтеного облізлою вже мазкою.

— А може, все-таки спитаю, чи дадуть мені побачення? — сказала Лариса.

— Спитай,— мовив я і залишився надворі перекурити.

Неподалік будинку йшла дорога, яка розділяла дві зони, обплетені колючим дротом і з вежами, на яких стояли озброєні солдати. Дорогою їхала на возі, тримаючи у руках віжки, жінка у якійсь сірій хламиді. Я привітався з нею, і вона зупинила коня. Спитав, де сам табір, а де завод, і жінка охоче показала: оце праворуч — табір, а ліворуч — завод, тобто місце для роботи. Я, очевидно, був синій від холоду, бо жінка показала на хатку, схожу на мешкання баби Яги, але без курячих ніжок, що стояла при дорозі.

— Змерзнеш, приходь погрітися,— сказала й плеснула коней віжками.

Вийшла Лариса, насурмлена й сердита. Звісно, побачення їй не дозволили.

— Спробуємо побачитися з Артуром в інший спосіб,— сказав оптимістично я, досі про цей спосіб їй не розказував. ,

— Переліземо через колючий дріт? — спитала Лариса.

Я повів її в обхід табору туди, де стояли будинки. На одному з них мали бути сходи на другий поверх із передухіддям — ніби високий ґанок.

— Таке враження, ніби тут уже бував,— буркнула Лариса за спиною.

Високого ганка я помітив відразу. Поліз на сходи, Лариса тупотіла позаду. Згори ми й справді побачили шмат двору концтабору, але там нікого із в'язнів не було.

— Почекаймо,— сказав я.

Ми чекали. Вже позамерзали, коли ж у дворі з'явився в'язень.

— В тебе тонкий голос, гукни! — наказав я.

Лариса покликала в'язня, той підвів голову.

— кого? — він наставив до вух долоні. Лариса назвала прізвище Артура. В'язень хитнув і миттю зник. Я зирнув на

Ларису. Стояла синя від холоду, бліда, міцно стиснувши губи,— очевидно, хвилювалася.

За якийсь час з'явився в'язень, ведучи одягненого в сіре манаття хлопця. Я спершу Артура не впізнав: чи через одежу, чи через те, що надзвичайно схуд.

— Як ТИ? — гукнула Лариса.

Артур закивав радісно головою, усміхаючись. Ми підносили руки, стискали їх у привітанні, Лариса послала повітряного поці-лунка. Але нашу балачку уже засік вартовий. Він закричав на Артура і в'язня — Артур замахав, щоб ми тікали.

— Побачимось на зміні! — гукнув я, але не знав, чи Артур почув, вони з в'язнем швидко пішли геть, вряди-годи обертаючись до нас і піднімаючи на привітання руку.

— Змотуймося! — наказав я, і ми з Ларисою скотилися зі сходів. Зупинилися за, сусіднім будинком і звідси побачили, що сюди біжить солдат. Ми дали драла, отже солдат на високому ґанку міг побачити хіба наші уявні тіні.

— Я про тебе починаю краще думати,— вже вкотре сказала Лариса, коли ми відбігли на безпечну віддаль і зупинилися передихнути.

— І цілком незаслужено,— мовив я.— Просто мені про цей ґанок розповіли.

— Хто?

— Люди, рідні яких за дротом,— сказав я.

— Не хочеш, щоб я про тебе думала краще? — спитала Лариса.

— Хочу,— сказав я.— Але чесно.

— Хлопець повинен дбати, щоб сподобатися дівчині.

— І виставляти себе півником,— пирхнув я.— Мені це ні до чого, та й тобі мені нічого подобатися. Сама ж сказала!

Вона промовчала..

— Ходім погріємося,— запропонував я.

— А знаєш де?

— Коли запрошую, знаю.

Пішов до тієї міні-хатки, куди мене запросила жінка-візниця. Вона відчинила нам двері й зробила гостинного жеста, ніби ми були в неї бозна скільки разів. У хатці стояла буржуйка, в якій палав вогонь. Дверці лишалися відчинені і там колихалося, мати-ляючись, полум'я. Ми сіли на грубої роботи ослінці, власне, маленькі лавочки, й простягли до вогню руки. Жінка сиділа на голій дерев'яній отоманці. Розмова виникла сама собою, жінка повільним голосом розповіла, що й вона ув'язнена, але вільновідпущена,— перевозить на возі вантажі із станції. Вантажать зеки, ті, що під конвоєм. Про політичних висловилася з повагою, назвавши їх "законниками". Спитала нас, звідкіля ми і хто нам ув'язнений, до кого приїхали. Зиркнула на Ларису сивими, притомленими чи пригнобленими очима і сказала:

— Ну, дєвочка своего парня не дождьот-ся...

— Ето же почему? — спалахнула Лариса.

— Не обіжайся,— спокійно, навіть безпристрасно сказала жінка.— Ти такая хорошенькая. Такіє хорошенькії бистро замуж ідут.

Лариса засопла, ми ще трохи побалакали, тоді жінка встала.

— Нужно ехать! — сказала.— Када буду, приходітє греться.

Тут ми дістали потрібну інформацію; власне, нас цікавив час перезмінки. Тоді станемо біля дороги і зможемо побачити Артура ще раз.

— Всє так дєлают,— сказала жінка,— када не дают свіданія...

Мене вразив у цій жінці спокій. Була вона ніби занурена в собі, рухи мала уповільнені, як і голос. Але про те, за що посадили Артура, не запитувала, ми не питали й за що вона сидить,— знав, що таке питати не прийнято.

— Мегера! — коротко оцінила Лариса, вона й досі клекотіла.

— Чому ж? — заперечив я.— Дала нам погрітися, а могла б послати до всіх чортів.

— З чого це вона взяла, що я Артура не діждуся? — спитала ображено Лариса.

— Заспокойся,— мовив я.— Сказала, то сказала, а ти чини, як тобі хочеться.

— А може, мені неприємно таке чути.

— Ну, то грітися до неї більше не прийдемо. У нас ще три години часу. Треба щось переїсти.

Я спитав у місцевого жителя вулицю, назва якої була записана в моєму записничку. Той показав, куди треба йти.

— Замучив мене своїми сюрпризами,— буркнула Лариса.— Куди це ми йдемо?

— Є одна мордовська родина, де можна кілька годин пересидіти. Там і переїмо.

Ми пішли між дерев'яних будівель. Я постукав у потрібні мені двері. Відчинила жінка, яка уважно нас обдивилася й запросила в хату. У хаті сидів старий, патлатий і якийсь ніби зачумарений чоловік. Старий спитав, звідки ми знаємо його прізвище. Я сказав, старі захитали головою, згадуючи тих, котрі гостили тут у них до нас. Жінка пішла до печі й почала там поратися.

— У нас бедная еда,— сказав старий.

— Будем раді тому, що є,— мовив я. Кімната була нечупарна, якась неприбрана, темна. Жінка вийняла з печі закопченого казана й насипала нам гарячої страви: пшоно і капуста з картоплею. Ми їли, а старий неквапно нас розпитував.

— С України к нам много приезжают,— сказала стара, сіла на лавку й застигла.

Я вийняв гроші, але старі спершу не хотіли брати.