Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

штовхайся! тут i так бiк болить за хлiбом, - одмо­вив Матня.

- Не бiйсь! не вiзьме лиха година бока, хiба, може, вiд го­рiлки прогниє, - каже Пацюк.

- Од тiєї, що за хлiб вип'ємо?

- Може, й од тiєї! - вставив Лушня.

Чiпка не дослухався до їх розмови. Вiн ходив собi поза стогами та пiдгрiбав, що набили, перекладаючи хлiб на вози.

Лушня моргнув на товариство: не журiться, мов!

- Погуляємо? - запитали тi стиха. Лушня мотнув голо­вою: егеж, мов!

- А скiльки? - пита Матня.

- Три карбованцi.

- Мало, - каже Пацюк.

- З червивої собаки що урвати, то урвати - хоч клочок шер­стi! - утiшив Лушня.

Вернувся Грицько втретє, привiз грошi, забрав остан­нiй хлiб. Як наложили вози, Лушня й каже:

- Ну тепер, дядьку Грицьку, хоч i могоричу!

- Та ходiмо вже: забiжимо до Тальки, вип'ємо по осьмуш­ц­i.

Пiшли. Кликнув Грицько й Чiпку. Пiшов i той за ними. Грицько випив сам осьмушку, дав по осьмушцi другим, та й повiз собi хлiб додому, розiгрiтий - не так горiлкою, як подарунком.

Товариство засiло на цiлу нiч...

XVIII

ПЕРШИЙ СТУПIНЬ

Мотря зовсiм оселилася в "довгоп'ятої баби". Брала лю­дям прясти то кужiль, то вовну, з того тiльки й жи­ла.

Тяжко їй робилося на душi, гiрко на сер цi, як подумав, що на старостi лiт прийшлося наймичкувати в людей. I ха­та своя, й достатки, хоч якi там не якi були, а все б таки жи­ти можна... А прийшлося в чужiй хатi людям годити, людей слухати... Ще день сяким-таким боком пе­ре­буде; а настане нiч - думки, як за подушне, оступлять... Мотря iнодi цiлу нiч виплаче. Шкода їй Чiпки... кохала ж, ростила, довгих зи­мнiх, коротких лiтнiх нiчок недоси­пляла - рано вставала, пiзно лягала... Не задля кого ж? задля його... А вiн?

Спливе їй на думку та проклята нiч, коли вiн п'яний зневажив її, матiр, тяжкими докорами... Стає руба шма­ток хлiба в горлi, як вона згадає про це, сiдаючи їсти. Змочить Мотря всю подушку, як здумає вночi... "Краще б я тебе, си­ну, не зродила, або, зродивши, взяла за ноги та об пень го­ловою, нiж тепер вiд тебе таку зневагу при­ймати!.. Безта­ланна та хвилина, коли я зачала тебе; проклята та радiсть, якою я радiла, чуючи, що щось вору­шиться пiд серцем... Боже! чи я тебе не молила? чи я перед тобою пере­сту­пила?.. За що ж менi така кара, така невповага вiд рiдної дитини?!."

- I чого ти так убиваєшся, Мотре? - вговорює її баба. - Хай би що добре, а то таке ледащо! Он сьогоднi... немов дi­дько носив його по чужих городах - без шапки, босий, в однiй сорочцi, та й та розхристана, як у харцизяки... Остапi­йчиних дiтей на смерть перелякав. Гралися собi в дворi. На той час його лиха година носила. Бiжить, ка­жуть, як скаже­на собака, через город... Дiти в крик; вiн - за ними... Ухопив маленьку дiвчинку Парасю, четвертий годок пiшов - та й несе... Навiщо вже вiн її взяв? Один бог вiдає... Сказано: з кругу спився! Уже в його в очах i чоло­вiчки догори ногами попереверталися... Я таки й сама ба­чила, що вiн по улицi бiгав. Та й байдуже! Кат тебе, думаю, бери: бiгай, поки на своє набiжиш! Та й iду собi... Минула вже Остапiйчину хату. Коли чую, хтось бi­жить за мною та гукає: "бабо, бабо-о!" Оглянуся - аж сама Остапi­йчиха Химка... лиця на їй немає! - "Чого се ти, га­лоч­ко?" - питаю. Вона в плач, та так просить: "Будь лас­ка, ба­бусю, ради самого бога, я вже вам се й те, вернiться в ха­ту та поможiть моїй Парасочцi!". Що ж там з нею? "Та, бо­же мiй! - з плачем каже: - отой шибеник, ота п'я­ниця, щоб йому нi життя, нi добра! на смерть дитину пе­ре­ля­кав... Бiг через -двiр, та й ухопив на руки... чи за­не­сти ку­ди хотiв, чи що... Я не знаю: чому його на цеп не при­пнуть?.." Я послухала, пiшла. Уходжу, - коли дитина ле­жить на полу, та так в'ється, так б'ється, та кричить, не­мов на йому, не доводь господи! родимець... Пере­хрес­ти­ла я його, пошептала, одiйшло трохи... Та тодi й пере­по­лох ви­лила. I таки нестемiсiнько вiн вийшов - так i ви­лив­­­ся з воску!.. То чи я б за таким плакала та побива­ла­ся? Я б його й з думки викинула.

- Як же менi не плакати, як не побиватися, слухаючи та­ке за його? Хай би їх у мене десятеро, то одно в одно не вдасться; а то ж вiн у мене один, як порошина в оцi! Я йо­го кохала, ростила, здоров'я стратила, надiї покла­да­ла... А те­пер - самiй прийшлося по чужих людях хиля­ти­ся... Хi­ба ж воно легко? Та що й люди скажуть. Яка, ска­жуть, то ма­ти, що допустила сина до того, не заборонила йому?.. Бо­же мiй, боже! одного тiльки в тебе прошу: однiєї сме­ртi молю! Нашли її швидше... Чого вона по доб­рих людях хо­дить, чом до мене не прийде?.. Закрилася б я тодi пле­чима й очима, хай що хоче робить. Мої очi не бачили б, уха не чули...

- I-i! бозна-що ти, Мотре, вигадуєш! Що люди ска­жуть? Нехай, що хочуть, те й говорять... Чорта йому даси, ко­ли воно таке удасться. Чи ходила б ти по чужих хатах, якби вiн добрий був?

Не витримала Мотря довшої розмови: сидiла собi та плакала нерозважними, дрiбними сльозами...

А Чiпка - наче таке собi дiло вигадав - кожнiсiнький день гуля та й гуля... Зовсiм пустився берега... Допився до то­го, що нi знадвору, нi в хатi - нiчого... Аж задувся вiд гу­льнi та недоспаних ночей...

Поки хазяйствечко було, було за що пити; а як забрав Грицько останнiй хлiбець з двору, то хоч що хоч - без гро­шей жидiвка i осьмушки не дає. "Давай грошi!" та й усе.

"Грошi", - дума собi Чiпка, лежачи в хатi пiсля того, як за­брав Грицько жито до себе. Згага пекла його, як свіч­кою; похмiлля його мучило. "Грошi... Якби-то грошi! Не ка­чався б я, як тепер качаюся, мiсця не знайду; не гуляв би так... оддав би й землю, й усе за грошi. Коли б грошi! Бряз­нув би тiльки, так би все й уродилося... i вона моя! А то..."

I звернули його думки в бувале, недавнє. Розвернуло­ся перед ним зелене поле; ходить вiн по