Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих

дістав бумажник, вийняв з нього мікро-плівку, загорнуту в целофан, і простяг Елертові.

— Що це?

— Частка карти, що лежить перед вами, з нанесеними пунктами перекидання наших груп в Англію.

— Звідкіля це у вас? — тихо запитав Елерт. Обличчя його налилося кров’ю.

— Плоди моїх сердечних перемог, — спокійно відповів Клосс. — Я знайшов це в пудрениці Жанни Моле, власниці пансіонату “Ле Труа”.

— То, виходить… — Елерт важко опустився в крісло.

— Я, певна річ, відірвав тільки краєчок.

— Знаю, — промовив Елерт, — тобто здогадуюсь. Ви великий фахівець, обер-лейтенанте. Ех, якби ви прибули сюди раніше… Ми давно стежимо за цією дамою. — Він зозла скинув карту зі столу. — Тепер вона вже не потрібна. — А ви знаєте, хто мав доступ до цієї карти? Я, ви і Ворманн. Це означає, що один з нас трьох… Що ви можете запропонувати, обер-лейтенанте?

— Удати, немовби нічого не сталося. Звичайно, треба змінити місце перекидання агентів, повідомити Ворманнові фальшивий термін і зачекати, поки у нас не з’являться ще переконливіші докази.

— Я згоден, Клосс. Але гадаю, що варто побалакати з цією мадемуазель Моле. Наскільки мені відомо, Ворманн там не буває. Очевидно, вони підтримують зв’язок іншим способом.

— Ви чудово поінформовані, пане полковник.

— Ворманна я не брав до уваги, але до цього пансіонату приглядаюсь уже давненько. Їдемо зараз же, Клосс.

Двері їм відчинила Жанна. Клосс увійшов перший, за ним Елерт, тримаючи руку на кобурі. І тільки потім — троє одягнених у цивільне співробітників Елерта. Жанна прекрасно розіграла здивування.

— Не розумію, що це означає?

— Ведіть нас, Клосс. А ви, мадемуазель Моле, скоро все зрозумієте. У вас є зброя? — запитав Елерт.

Вона не встигла відповісти, як підбіг один з таємних агентів і, добре обшукавши її, заперечливо похитав головою.

— У чому ви мене звинувачуєте, панове? Обер-лейтенант Клосс може підтвердити…

Вони зайшли до кімнати. Клосс побачив на туалетному столикові пудреницю і мовчки подав її Елертові. Елерт знайшов у ній те, що повинен був знайти.

Жанна упала на стілець і затулила обличчя руками.

“Чудовий акторський талант”, — подумав Клосс.

— Від кого ви дістали мікроплівку? Кому повинні були її передати?

— А якщо я не скажу? — тихо запитала Жанна.

— У тебе немає виходу, Жанно, — відповів Клосс. — Я знайшов цю мікроплівку в твоїй пудрениці. Якщо ти у всьому зізнаєшся, то ми зможемо зберегти тобі життя.

Все сталося, як було задумано. Жанна, не дуже опираючись, зізналася, що мікроплівку, як і решту матеріалів, вона взяла в поштовій скриньці, яка є місцем зв’язку і знаходиться в маленькому напівзруйнованому будиночку на шосе Корніше. Хто її туди поклав, вона сказати не може, знає тільки, що це німецький офіцер. Він давно працює на англійців і скоро збирається втекти до Англії. Для цього по нього прийде підводний човен. Жанна не скінчила ще говорити, коли до кімнати вбіг таємний агент і з торжеством подав Елертові смужку паперу з машинописом. Клосс полегшено зітхнув — цього папірця він сам позавчора приніс до Жанни, віддрукувавши його на машинці, що стоїть у кабінеті Ворманна. В Елерта заблищали очі.

— Прочитайте, Клосс.

— Нічого не розумію, — спокійно сказав Клосс. — “Чекаю” — і більше ні слова. Що ж тут незвичайного.

— Підпис. Тільки підпис. Я-23. Ви не розумієте?

— Ні.

— Ах, Клосс. Цього Я-23, цього проклятого Я-23 ми ловимо вже цілий рік. Ну, тепер він од нас не втече. — Він звернувся до Жанни: — Кому ви передавали одержані матеріали?

— Я відносила їх, — покірливо відповіла Жанна, — на цвинтар за церквою капуцинів. А хто їх звідтіля забирав — не знаю.

— Чому ви не віднесли мікроплівки?

— Я якраз збиралася йти…

— Гаразд, мадемуазель Моле. Ви віднесете це туди, як і досі. А потім прошу вас повернутися додому і нікуди не виходити. Якщо ви спробуєте втекти…

— Куди мені тікати? — спитала Жанна. — Ви скрізь. — Вона мала вигляд приреченої.

— Наскільки мені відомо, — сказав Клосс, — ви, пане полковник, послали сьогодні Ворманна на інспекцію в район Корніше. Ми могли б скористатися з його відсутності і подивитися, що робиться в його квартирі.

— Невже він такий віслюк? — запитав Елерт. — Але спробувати варто.

— Одначе він і справді віслюк, — підтвердив він двома годинами пізніше, витягаючи з розпореної канапи пачку доларових банкнотів. — Відбитки його пальців на грошах будуть остаточним доказом, — додав він.

Проте полковникові Елерту не вдалося поставити лейтенанта фон Ворманна перед військовим трибуналом. Коли він, розкурюючи сигару за сигарою, чекав до пізньої ночі наслідків засади на цвинтарі капуцинів, йому принесли повідомлення, що партизани обстріляли мотоцикл, на якому їхав фон Ворманн. Якимось чудом мотоцикліст лишився зовсім неушкоджений, зате лейтенанта вбито.

Тієї самої ночі, коли всі сили місцевої жандармерії були в засаді на цвинтарі, за церквою капуцинів, група французьких партизанів напала на в’язницю, що знаходилася в протилежному кінці міста, і звільнила всіх в’язнів. Гірше того, мадемуазель Жанна Моле вислизнула з-під опіки таємних агентів і буквально розтанула в повітрі.

Це розлютувало Елерта до такої міри, що він наказав обнишпорити будинок за будинком геть усе містечко. За винятком, звичайно, тих будинків, де мешкали німецькі офіцери. На жаль, обшук нічого не дав. Цілий тиждень на цвинтарі сиділа засада, але по залишену мадемуазель Моле мікроплівку ніхто не прийшов.

— Ми занадто поквапилися, — сказав Клоссові Елерт, коли усвідомив, що тут також ухопив шилом патоки. — Лишається втішатись тим, що цей проклятий Я-23 зник назавжди.

Обер-лейтенант Клосс кивнув йому головою.

ІМЕНЕМ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ
1

ього дня Клосс мав владнати кілька справ у штабі гарнізону і тому, скориставшись з нагоди, вийшов з резиденції абверу раніше. Його шеф,