Всеволод Миколайович Петров - Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров

спанням-забуттям, повним примарних химерних снів, які важко було відріжнити від такої ж калєйдоскопічно-химерної дійсности.

Я сам, досить таки загартований страшними перевтомами світової війни, пам'ятаю, як куняв я у сідлі й, прокинувшись від товчка нерівної ходи стомленого коня, не міг відріжнити кінця сну від початку дійсности.

І врізалися вогневими рисами в свідомість, записалися десь в глибині пам'яти події, тим міцніше, чим більше вони хвилювали. Врізались часто дрібні, але такі важливі тоді для самого життя людини, для цілости полку, – факти, дрібниці, але календарна дата – це вже справа холодного думання, нотатки спокійних нервів. Пам'ятаю дрібні риси, випадкові обличя та часом і болюче тямлю, але за дати прошу вибачити, якщо вони будуть в дечому помилкові.

Щоб фактом з'ясувати наш тодішній фізичний та моральний стан, досить сказати, що змінити сорочки на чисті, в період від 11. березня і до 22. травня, пощастило двічи – в Полтаві та Лозовій; там же пощастило перевести боротьбу з внутрішніми ворогами – "білогвардійською піхотою" та "червоною кіннотою", від яких свербіло тіло.

Наша "господарська частина" в ешелоні відстала від нас 14. березня, дігнала 6. квітня, знову відстала та дігнала щойно в кінці травня.

Стички з ворогом в період з 16. березня до 19. травня ми не мали лише два рази на періоди по два, три дні. А коли не мали, то мусили держати поготівля проти наших "спільників", з якими відносини були не дуже то добрі.

Цілий 12. та початок 13. березня простояли ми перед мостом так, що я вже хотів вивантажувати свою кінноту, але врешті міст направили, і потяги рушили на Яготин один по одному. Але в Яготині нова затримка: на вимогу німців пропускається ешелони, на які сідають німецькі роверисти, що мали піддержати німецьку кінноту; але це не Європа, а весняні українські шляхи, по яких не ровер везе людину, а якраз навпаки...

Під час тієї затримки Богданівці наводили порядок довкруги Яготина. Мені та й гайдамацтву цей порядок трохи не подобався, бо все більше пригадувалися ріжні роз'яснення Секретаріяту Внутрішніх і Земельних Справ, ніж основний земельний закон Центральної Ради, звідси і низка непорозумінь зі селянами, що їх Богданівська старшина розв'язувала не все в демократичний спосіб.

Цікаво, що німецький командант Яготина до всіх таких карних акцій залюбки притягав наші частини і звернувся був до мене, але я відхилився від тієї акції, покликавшись на те, що, мовляв, ми тільки бойова частина і кожної хвилини, як кіннота, можемо бути покликані на фронт.

Нарешті поїхали Богданівці, а за ними й ми. На стації Журавки знову затримка. Пропускаємо відходячі порожні потяги з під німецьких наколесників, які вивантажувались і ведуть разом із кіннотою бій проти Гребінки, де ставлять їм опір якісь частини, підпирані панцирниками та гарматами.

Всі ці несподівані зупинки без кінця доводять до того, що в нашому паротязі не вистарчає води, а всі водонабірні російські відходячі війська дуже уміло псували. Довелося знову вжити засобів доісторичних та, діставши скільки можна відер і уставивши гайдамаків рядом від близчої криниці до паротягу, передавати з рук до рук відра і так наповнити паротяг.

Знову хотів я вивантажитись, бо зпереду, дратуючи, гупали стріли, але командант Богданівців був того переконання, що тільки після невеличкої затримки росіяни знову сядуть у потяги та й поїдуть, а ти гони за ними кінно. Однак його думка не справдилася, і 16 Богданівців викликано на поміч під Гребінку, а за ними вирушили й ми.

Таким робом вже шесту добу сидимо в ешелоні і їдемо з Києва до Гребінки, цю дорогу зробили би скорше кінно та менше потомили б людей і коней. Добре, що ми взяли містки з Дарниці, то ж при всякій нагоді виводили коней хоч по одному на прохід, а то сколінковатіли б. Хай лишень висадимось з ешелону – ні заніщо знову не сяду.

Помало рушаємо. На роз'їзді одноторової залізниці розминаємось з порожнім Богданівським ешелоном, який вже вивантажився, але по "фонопору" дістаємо наказ, щоб їхали далі, бо ворог зменшує міць вогню і певно скоро подасться назад. Ідемо далі, якийсь потічок з болотними берегами, насипом та містком через нього, а за горою, як каже механік і кондуктор, – Гребінка, перед якою лише малий роз'їзд. Попереду на гору, попихкуючи, піднімається останній Богданівський ешелон.

Щоби зрозуміти дальші події, треба ознайомитися з тією місцевістю, по якій ішов цей наш перший полевий бій після доформування.

Ті малі річки, що впадають у Дніпро вище Сули, ще не мають типових властивостей рік Полтавщини та Харківщини. Не мають високого, крутого, правого берега, що дає вигідні позиції, та повільно піднімаючогося лівого берега, на якому погано розвивати боєву акцію тому, хто наступає зі сходу. Ці річки протікають по болотистих луках, що тягнуться вузькою смугою в розлогих долинах, найвищі вододільні точки яких лежать часто-густо в 1½-2, а то і 3-х верствах від води в річці. Отже, обом сторонам треба переводити боєві операції по похилих площах до річок, на яких видко дуже добре усі рухи, та де за укриття можуть бути тільки села та хуторі або якась балка припливу річки, що часто вкрита рядами височезних осик та верб немов алеями.

Наш ешелон переїздить міст і, попихкуючи та видихуючи клуби диму, вилазить за Богданівським, як раптом над останнім рветься шрапнель один, другий, третій – високо, високо вибухає над нами і як град з невеличкої хмарки стукотять кулі, вже нікому не небезпечні, об дахи наших возів. За цими першими ластівками вже швидко, одна по одній, починають являтись все то нові, білі хмаринки, обсипуючи ешелони, хоч і не дуже сильними – бо десь очевидячки здалека стріляють – але все ж неприємними кулями, а між цими хмаринками з неприємним шипучо-свисвітячим згуком проноситься стрільно і вибухає в болоті коло містка, в гору викидаючи воду, багно і чорні кавалки торфу. По згуку пізнаємо стару, знайому нам, морську малокаліброву гармату.

Богданівський ешелон спиняється, як норовистий кінь, свище і починає пятитися до нас. Щоби нас не розбили,