Всеволод Миколайович Петров - Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров

Я вирішив використати цей час для остаточного поповнення своїх запасів з Дарницьких складів. От чому, посунувши свій потяг якнайблизче до місця величезних складів, пішов я і сам особисто до цих складів. Завідуючий складом приділив до нас одного зі служачих і дозволив переглянути необхідні бараки з сідлами та шаблями, але разом із тим поінформував нас, що він непевний, чи німці дозволять взяти що-небудь зі складів, бо вони поставили свої стійки коло всіх складів, хоч і не перешкоджували досі адміністрації порядкувати в тих складах.

Почали ми роздивлятись; – чого там тільки не було!.. Вже навантажили ми цілий віз сідлами по розрахунку на повну кількість муштрових коней в полку, вже взяли консервів на весь стан людей, як прийшла німецька варта та заявила, що ми не маємо права нічого вивозити.

Я з'ясував командантові цієї варти, що ми маємо право взяти те, що захочемо, і казав йому викликати старшину. Тон авторітетного наказу поділав на нього, а коли явився старшина, я просто дав йому вже раніше написану посвідку, що я як командант кінного українського полку підняв таке і таке зі складу. Чи то тому, що на посвідці була печатка, чи тому, що я балакав дуже по військовому і як належить старшому, але всі мої вози з набором були подані з Дарниці паротягом, вивезені зі складів та причіплені до нашого потягу. Цікаво, що коли подібну річ захотіли зробити Республиканці, то німці їх не пустили.

Нарешті далеко після полудня вирушив наш ешелон в напрямку на Яготин.

Розраховуючи на всілякі можливости, наказав я крім звичайного заосмотрення вагонів узяти з собою ще й ті кладки (сходи), по яких виводять з возів коней. Я був певний, що їх не дістану на малих стаціях, а може й просто в полі вивантажитись доведеться.

На ранок другого дня дігнали ми ешелони (їх було два) Богданівців, які спинилися коло моста на Трубайлі (що був зірваний, а не Супойський), який швидко направляв якийсь залізничий майстер українець, якому допомагали Богданівці.

До річи, ще перед нашим від'їздом з Дарниці, де зібрались Республиканці та штаб дивізії, отаман Натіїв, утворивши з Богданівців і Гордієнківців передню кольону, хотів її підпорядкувати мені по мойому старшинстві в російській армії, але я зауважив йому, що це буде трохи невірно з тактичного боку, бо коли начальникові кінному буде підпорядкована піхота, то трапиться одно з двох: або цей начальник перестане бути командантом своєї кінної частини, або піде кудись вперед і не буде командувати авангардом, отже, краще як мені, підпорядкувати її командантові Богданівців. Але, зауважив отаман Натіїв, там командує якийсь не то старшина воєнного часу, не то есер, якийсь Шаповал – то, по-перше, мені незручно Вас йому підпорядкувати, по-друге, боюся, що він щось напутає, авангардові ж доведеться неминуче битись, бо попереду є лишень німецька кіннота і роверисти (наколесники): "Ви ж маєте кому передати командування, бо сотник Епов є кадровий старшина, хоч правда він вернув до служби з запасу, але, кажуть, добрий "офіцер"..." (отаман Натіїв тоді балакав по російськи з виразним кавказьким акцентом).

Сотник Епов дійсно "потрудились" та явився у полку в мент вантаження і зразу став у опозицію проти всього, що було в полку. Зрозуміло, що я підчеркнув отаманові Натіїву повну неможливість передати командування українським полком якомусь добродієві, що сам себе призначив на команданта "Полтавських партизанів" і поводився щодо України і української революції більш чим дивно. Тоді отаман Натіїв вирішив: "якщо це мене не ображає", підпорядкувати мене командантові Богданівців, але дав мені листовну повновласть перебрати командування авангардом, як це я знайду потрібним.

Отже, знову проблиснув принціп кондотієрсько-отаманський: числилися не зі справою, а з особами приємними з тих чи інших міркувань і навпаки.

Отже, спинивши свій ешелон в хвості двох Богданівських потягів, вийшов я з воза та пішов зголоситись.

Отамана Олексу Шаповала зустрів я коло моста, який безпосередньо кермував направкою цього моста, заохочуючи до праці так своїх козаків, як і селян, яких зібрано з околичних сіл.

У той мент, коли я підходив, частувалась горівкою чергова зміна робітників. Горівку цю видавав завідуючий Дарницьким складом нашим частинам за поквітуванням і дехто з командантів не вдержався від спокуси приняти цей "данайський подарунок", який дуже шкодив тим, хто його приняв, спричинивши чимало від'ємних випадків і мимохіть був причиною смерти Шемета – брата відомого Сергія Шемета, який, як мені казали, застрілився, побачивши, як козаки приправляли свою гульню "російською культурою" – сороміцькими піснями та добірною лайкою...

Отаман Шаповал переказав мені, що тимчасом тяжких завдань не передбачається і просив мене, щоб вивантажити декілька їздців та вислати їх вперед на Яготин, так для підтримки зв'язку з німцями, як і для охорони цієї стації, і це я негайно виконав.

Далі в свойому викладі подам деякі дати, але прошу шановних читачів ставитись до цих дат як до не дуже то точних, даруючи помилки, що відбігають на день, два дні, а може й більше, бо записки з цього часу відібрала мені гетьманська влада та й досі не повернула. Згадана влада забрала до архівів усі полкові документи, а потім цей "архів" та інші йому подібні у кращому разі пішли як не на цигарки, то просто були знищені.

Тому довелося встановлювати дати громадою залишившихся в живих Гордієнківців 1917-18 р., а небагато їх лишилося, усього 10-12. Вдалося встановити певно лише деякі дати, а решту приблизно. Це зробили ми в 1921 році у Каліші, коли писались вже ці спогади. Воно може й дивним здаватись, як не вдержалися у пам'яти 12 людей дати крівавих подій, але мимо того, що всі ці 12 людей пережили тяжкий тиф і жахи нашої боротьби, треба взяти під увагу і те, в яких обставинах зафіксовуватись могли у пам'яти ці дати.

Це ж не було тоді днів і ночей, не було діб, а було безпереривне, то вічне тремтіння в неопалених возах, то марші цілими добами в день і в ночі з харчованням та пересідлюванням коней в перерві маршу, і