Річард Фейнман - Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман

розумів суті предмета, але всі вдавали, що прекрасно в усьому розібралися. А якщо хтось ставив питання, тим самим виказуючи, що йому не все зрозуміло, то на нього дивилися згори вниз: типу нам усе зрозуміло, а ти марнуєш наш час.

Я пояснив, наскільки корисно працювати разом, обговорювати питання, усе до кінця з’ясовувати, але вони ніколи цього не робили — це означало для них втратити обличчя. Дуже шкода! Розумні люде, вони стільки зусиль докладали до навчання, але через таку дурну й смішну картину світу їхня «освіта» ставала безглуздою, абсолютно безглуздою!

У кінці навчального року студенти попросили мене розповісти про мій досвід викладання в Бразилії. На цей мій виступ мали прийти не тільки студенти, а й викладачі і якісь держчиновники. Я взяв з них обіцянку, що зможу говорити що завгодно. «Звісно. У нас вільна країна», — запевнили студенти.

І от, захопивши підручник з основ фізики, за яким учаться на першому курсі університету, я приходжу на свій виступ. Ця книжка вважалася особливо доброю, бо в ній використовувалися різні шрифти: жирний для важливих речей, які треба запам’ятати, світлий для звичайного тексту і т. ін.

Хтось одразу ж спитав:

— Ви ж не збираєтеся казати поганого про цей підручник, правда? У залі буде автор, і всі вважають, що це добрий підручник.

— Ви пообіцяли, що я зможу говорити все, що захочу.

У лекційну аудиторію набилося повно людей. Я почав з того, що наука — це про розуміння законів природи. Потім спитав: «Навіщо займатися наукою? Звісно, жодна країна не може вважатися цивілізованою, якщо вона… бла-бла-бла». Усі сиділи й кивали головами, я знав, що вони думають.

А потім кажу: «Ясна річ, це абсурд. Не можна займатися наукою тільки для того, щоб не відстати від інших країн. Для цього має бути інша, вагома, розумна причина. Науку треба розвивати не тільки тому, що інші країни так роблять». Далі я говорив про прикладне значення науки, про її внесок у покращення умов життя і всяке таке — словом, я їх трохи подражнив.

Потім сказав: «Головна мета мого виступу — показати, що науковою підготовкою в Бразилії не займаються!».

Бачу, вони захвилювалися і думають: «Як це так? Немає наукової підготовки? Це божевілля! У нас стільки студентів!».

Я розказав, що, приїхавши в Бразилію, був здивований, скільки школярів купують у книгарнях книжки з фізики. Тут стільки дітей учать фізику, причому починають набагато раніше, ніж діти у Сполучених Штатах. Тому дивно, що в Бразилії дуже мало фізиків, чому так відбувається? Так багато дітей наполегливо вчаться, а ефекту немає.

Далі я провів таку аналогію: уявіть ученого, який любить грецьку мову і знає, що в його країні не так багато дітей учать грецьку. І от він приїздить в іншу країну і в захваті — там усі вчать грецьку, навіть малі діти в молодших класах. Він приходить на екзамен і питає студента (завтра той стане дипломованим фахівцем із грецької): «Як Сократ розумів співвідношення між істиною і красою?», — а студент не може відповісти. Тоді він питає цього студента: «Що Сократ каже у Третьому діалозі Платона?» — студент пожвавлюється і прекрасною грецькою мовою слово в слово переповідає текст Платона.

Але ж у Третьому діалозі Платона Сократ якраз і розмірковує про співвідношення істини і краси.

Наш учений бачить, що студенти в іншій країні вчать грецьку так: спочатку букви, потім слова, потім речення й абзаци. Вони можуть переповісти слово в слово, що Сократ сказав, не розуміючи, що всі ці грецькі слова щось значать. Для студентів це абстрактні звуки. Ніхто ніколи не перекладав їх зрозумілою студентам мовою.

Я сказав: «Ось так, по-моєму, виглядає “наукова підготовка” тут, у Бразилії». (Сильний удар, правда?).

Потім я підняв підручник з фізики, яким вони користувалися. «Єдиний експериментальний результат, згаданий у цій книжці, — дослід з кулькою, яка котиться по нахиленій площині; у тексті сказано, скільки вона пройде за одну секунду, за дві, за три і т. д. У числах є “помилки”, тобто на перший погляд здається, що бачиш експериментальні результати, бо числа трошки вищі або трошки нижчі за теоретичні дані. У книжці навіть сказано, що треба враховувати помилки експерименту, — дуже добре. Проблема в тому, що якщо ви станете вираховувати константу прискорення вільного падіння на основі цих цифр, то отримаєте правильний результат. Але якщо кулька котиться по нахиленій площині (насправді котиться), то вона неодмінно буде крутитися, і (якщо провести такий експеримент) це дасть п’ять сьомих правильної відповіді, бо частина енергії йтиме на обертання кульки. Так що єдині в цій книжці експериментальні “результати” — фальшиві. Ніхто не запускав кульку, інакше не отримав би таких результатів!».

«Я спостеріг ще одну річ, — продовжую. — Відкривши сторінку навмання і ткнувши в будь-яке місце, я можу показати, чому це не наука, а заучування, у всіх випадках. І ризикну відкрити книжку просто зараз і показати це».

Так я і зробив. Р-р-р-а-з. Тицяю наосліп пальцем і читаю: «Триболюмінісценція. Триболюмінісценція — це випромінення світла роздробленими кристалами…».

І кажу: «Є тут наука? Ні. Тут одні слова пояснюють, що означають інші. Тут ані слова немає про природу: які кристали випромінюють світло, чому вони випромінюють світло? Хоч один студент спробував удома це перевірити?

А якби замість цього ви написали: “Якщо взяти шматок цукру і розколоти його щипцями в темноті, можна побачити блакитнуватий спалах. Деякі інші кристали теж дають такий ефект. Ніхто не знає чому. Це явище називається ‘триболюмінісценція’”. Тоді хтось удома спробував би. І це було б дослідженням природи». Я навів цей приклад, але з тим самим успіхом міг навести будь-який інший — уся книжка була така.

Насамкінець я сказав, що не розумію, як за такої замкненої в собі системи можна отримати освіту — одні складають екзамени, інші вчать складати екзамени, а в підсумку ніхто нічого не знає. «Але, напевно, я помиляюся, — кажу. — У моїй групі було двоє студентів, які дуже добре вчилися, я знаю одного фізика, який учився тільки у Бразилії. Попри всі вади системи, окремим людям вдається прорватися».

Після мого виступу піднімається начальник відділу вищої освіти і каже: «Містер Фейнман відзначив малоприємні для нас речі, але він людина щиро віддана науці і відверта у своїй критиці. Думаю, нам варто дослухатися до нього. Я прийшов сюди, розуміючи, що