Євген Серафимович Велтистов - Нові пригоди Електроніка

В ілюмінатор на мить заглянула весела собача морда. Шерсть стояла дибом, ікла вишкірилися в усмішці, зелені очі підморгували таємничими спалахами. Наступної хвилини пес розтанув у космічній ночі, наче його ніколи тут і не було.

— Земля! — схвильовано промовив командир у мікрофон. — Є стиковка, все нормально. Але в нас надзвичайна подія. — Він відкашлявся, розуміючи, яку реакцію викличуть його слова. — До нас у дім трохи не завітав космічний пес… Справжнісінький, кудлатий… Узяти із собою?.. Він вчасно відчалив, полетів своїм ходом… Та не смійтеся ви, чортяки! Даю слово честі: пес був насправді!

Приземлившись на луці, Рессі побіг до табору, взявся за звичну роботу. А після обіду не витримав, утік у Волошки. На нього чекала весела, безтурботна компанія.

Незабаром про його відлучки в село стало відомо Електронікові й дітям. На спортмайданчику відбулася рада.

— Можна зрозуміти бідолаху Рессі! — запально сказала Майка. — «Подай м’яч! Принеси ложку! Засвіти полярне сяйво!..» Для нашого Рессі — це просто подачки. Ніякого простору для уяви!

— А вночі — самотність серед зірок, — зітхнула Світлана.

— Але ж він буває з нами… — намагався захистити Ела Сироїжкін.

— Так, я обтяжив його розрахунками, — признався Електронік. — Однак не можу ж я заборонити йому бувати з дворнягами.

— Не в дворнягах річ, — несміливо промовила Кукушкіна. — Нам теж потрібен Рессі! Може, неправильно кажу? Га?

— Правильно! — Макар Гусєв поставив кулаком у повітрі вагомий знак оклику. — Я беру Рессі на перевиховання…

Діти перезирнулися. Турбота про долю Рессі знову звела їх докупи, зробила однодумцями. Та ось Електронічка підняла руку:

— Я пропоную… — Вона підстрибнула високо вгору, немов гасила м’яча. — Я пропоную зробити Рессі суддею у волейболі!

І вони знову стали суперниками.

І нарешті настав день Великого Волейболу!

У фіналі табірного турніру зустрічалися «королеви й королі повітря», як звичайно називають класних волейболістів — команди знаменитих клубів «Електронічка» й «Електронік».

Хлопчаки й дівчатка заповнили трибуни, посідали на лавах, східцях, на траві. А якийсь завзятий болільник видерся на дерево. Прийшли вожаті, кухарі. Фізкультурник Ростик тримався урочисто й суворо, ніби проводив міжнародні змагання. Раз у раз він гримав на галасливі трибуни: «Ти-хо!», але відразу ж в іншому місці починалося азартне скандування: «Во-лей-бол!.. Во-лей-бол!», і Ростик сварився пальцем або театрально розводив руками. Очі його не пропускали жодної подробиці.

Він один тільки знав, наскільки важлива саме ця спортивна зустріч. Нещодавно йому, фізоргові табору, дзвонив за дорученням самого міністра інспектор середніх класів Василь Іванович, цікавився, чи є нові результати у методові Електроніка. А до цього професор Громов розпитував про своїх вихованців. Що ж, він докладно опише гру в волейбол хлопчиків і дівчаток, і тоді, можливо, з’явиться зовсім новий термін: «Метод Електроніка й Електронічки». Він, Ростик, — тренер обох команд; кінець кінцем, йому краще знати, який матеріал давати науці для узагальнення.

Команди збилися в тісне коло, гравці пообнімали один одного за плечі. На суддівській вишці гордовито сидів незворушний Рессі із свистком у роті.

— Як цікаво. Наче на естрадному концерті! — шепнула одна подруга іншій. — Уявляєш, я ніколи не була на волейболі…

— Скільки болільників! Я зараз лопну від емоцій! — призналася їй подруга й гукнула: — Суддю на мило!

Сусіди оглянулися на них і засміялися. А Ростик іронічно зауважив:

— На мило? Неетично, дівчатка!

Всі зрозуміли, що знання подруг про великий спорт на цьому вичерпані.

Пролунав різкий довгий свисток.

— Команді «Електронічка» фізкульт-привіт! — гаркнув на все горло Гусєв.

— Команді «Електронік» — привіт, привіт, привіт! — озвалися хором дівчатка.

Свисток — і всі на своїх місцях.

Електроніки вийшли на майданчик у такому складі: Елек, Смирнов, Гусєв, Чижиков-Рижиков, Професор, Сироїжкін. Електронічки поставили біля сітки на-йви-щих і найдужчих — Елечку, Майю і Кукушкіну, на захист — вірних Бубликів, а душею команди, примирителем, як завжди, була Світлана.

Перші подачі не принесли ніяких результатів. Команди придивлялися одна до одної, притиралися між собою — словом, виробляли свій ритм і стиль. Та ось на подачу вийшла Елечка. Вона взяла м’яч в руки з великою осторогою, повертіла в пальцях і раптом здійнялася вгору, підкинула над собою і вдарила звисока в центр майданчика суперників. М’яч пролетів над самою еіткою. Вітька Смирнов, задумливий здоровань, побачив, що прямо на нього летить із свистом щось темне, витягнув руки й звалився, збитий могутнім ударом в груди. Трибуни вибухнули: оце подача! Один — нуль!

Другою подачею, із закрученим м’ячем, Елечка вивела з ладу Професора. Професор враз підхопився, поправив на носі окуляри, махнув привітливо глядачам, але рахунку змінити не міг: два — нуль.

Подаючи втретє, Елечка, здавалося, тільки легенько погладила м’яч знизу, а він шугонув високо над сіткою, описав гігантську петлю і став падати на Сироїжкіна. Сергій присів, чекаючи м’яча з піднятими руками, глянув угору, й цієї миті його осліпило сонце. М’яч гепнувся поряд з гравцем.

На трибунах засміялися, заплескали, засвистіли. Електронік узяв першу хвилинну перерву.

— Ти перевищуєш швидкість, — шепнув він капітанові супротивників з-під сітки.

— У спорті швидкість — це головне, — невинно відповіла Елечка.

Хлопчаки скупчилися на своєму майданчику, понагинали голови, перешіптуючись.

— Якщо весь час вона подаватиме, нам хана, — пробасив Гусєв. — Що скажеш, Ел?

— М’яч від подачі звичайно летить 0,333 секунди, а реакція гравця 0,3 секунди, — спокійно пояснив Ел. — У неї швидкість більша. За 0,2 секунди ніхто з вас не прийме м’яч.

— Це нечесно! — крикнув Макар. — Не по-люд-ськи!

Елечка його почула, сказала своїм: