Антон Ященко - Ваше ім'я, майоре?

Україна, Україна! І мальовнича і багата! Донбас, Прикарпаття, Поділля, Полісся, Причорномор’я. До речі, а з якої ви, пане Яворе, місцевості? Прошу, розкажіть також, хто ви і що привело вас на наш завод.

— Моя батьківщина, пане інспекторе, — Поділля, надзбручанський край (Майвальду аж у серці закололо: «то ж таки справді земляк з рідного Надзбруччя!»). До війни працював у МТС інженером-механіком. З перших днів війни — на фронті. Щоправда, воювати не воював, носив гвинтівку, як у нас кажуть» про людське око, чекав нагоди, щоб підняти руки. — Явір говорив короткими реченнями, перескакував з п’ятого на десяте. — Але не тому, що боявся смерті, ні, пане інспекторе, зовсім інші були причини, мав певні розрахунки.

— О, це цікаво! Може, поясните, якщо не таємниця.

— Та яка тут таємниця може бути. Це там, у совєтів, тримав язика за зубами. А тут я вільний птах. Розрахунки мої, пана інспекторе, були суто практичні. Колись мій батько був добрим селянином — у совєтів такі називалися куркулями. Відібрали у нього все майно — розкуркулили. Я вчився тоді, мене, правда, ні в чому не звинувачували, мовляв, син за батька не відповідає. Але я того не забув. Коли наблизилися ваші танки, я кинув до біса зброю і — хенде хох…

Обличчя Явора було схвильоване. Він продовжував:

— Мріяв повернутися до рідного села, звести рахунки з більшовиками і господарювати на колишній батьківській маєтності…

— Розумію, розумію, — перервав Майвальд. — Ну й як, побували на селі? — Майвальд, забувши на мить про свою роль, іронічно посміхався. Але Явір, видно, не помітив того й гордовито відповів:

— Аякже! Був навіть старостою, взявся, було, наводити справжні порядки, та, відверто кажучи, не пощастило — ледве ушився з вашим підрозділом. Інакше б — капут!

Майвальд похитував головою, удавано співчував старості-втікачеві й ледве втримався, щоб не розсміятися.

— Так, пане Яворе, правду кажучи, я вам не заздрю. Тікати від своїх, це, їй-богу, іронія долі. Краще вже кулю в лоб!

Кілька секунд обидва мовчали. Явір боявся сказати щось недоречне. Господар кабінету здавався йому надто пихатим. А Майвальдові хотілося стримати пориви гніву, щоб не залякати гостя ущипливими словами. Сказав ніби співчутливо:

— Он воно як буває. Ну, а що ж потім?

— Потім, — невесело вів далі Явір, — коли ваші частини, вирівнюючи фронт (сказати відступали не наважився), залишали Україну, я також пішов з ними. І де тільки мене не носило! Побував уже в різних містах Німеччини, виконував окремі завдання й доручення.

— Чиї ж саме завдання?

— Спільні: і вашого, і нашого керівництва.

— Якого це «нашого»? — Майвальду все ще невтямки: хто ж у Явора хазяїн, кому він служить?

Стефан Явір підняв голову.

— Сподіваюся, ви знаєте про дії ОУН?

— ОУН? А що воно таке?

— Гм, — по обличчю Явора пробігла посмішка. — ОУН, пане начальнику, то є організація українських націоналістів, яка веде боротьбу за вільну, самостійну Українську державу! Розумієте — самостійну! — підкреслив, — за зразком рейху.

— Он як! Виходить, рейх має ще й такого союзника, як ОУН? — запитливо дивився на гостя Майвальд.

— Звичайно! — вигукнув Явір. — Якщо говорити серйозно, та Болгарія і Румунія, як союзники, вже вмерли для вас. Те ж саме буде й з Угорщиною. А ОУН, пане начальнику, тільки-но розправляє крила, згуртовує свої сили й ще не раз буде до послуг рейху.

Альфред Майвальд кусав губи. Перед ним же лютий ворог! Але поки що помовкуй, притамуй свою ненависть.

— Гаразд, пане Яворе, але не будемо забігати наперед. Життя покаже, хто є хто. Скажіть тепер, союзнику, що ж привело вас на наш завод?

Стефан Явір дістав з кишені документа.

— На завод, пане інспекторе, я прибув з дуже важливої установи. Панові директору все те відомо.

Майвальд кивнув, мовляв, гаразд. Йому кортіло, звичайно, знати, що то за «дуже важлива» установа, але недоречно виявляти зайву цікавість.

— Добре, — вдав байдужого, — досить того, що про те знає герр Зоннеман. Але які ж, пане Яворе, ваші повноваження? Директор сказав, щоб я дізнався про все як слід і доповів йому.

Стефан Явір охоче став викладати.

— Завдання, вельмишановний пане начальнику, надто відповідальні, я дуже прошу вашої допомоги…

— Якої саме?

Гість аж засяяв, відчувши зацікавленість інспектора.

— З дозволу самого фюрера в Німеччині створюються українські бойові частини — легіони. Нам дають зброю, військову техніку, обмундирування. Наші тільки люди.

— Зрозуміло, — кивнув Майвальд. — А де ж ви людей знайдете?

— Хо-го! — посміхнувся Явір задоволено. — Та нашого брата в Німеччині стільки, що вистачить не на одну армію. Чимало, кажуть, є українців і на вашому заводі. Директор посилався на вас, пане інспекторе, говорив, що ви знаєте кожного полоненого і остробітника.

— То, значить, ви просите, щоб я виявляв охочих бути солдатами вашого оунівського війська?

— Так, — кивнув Явір, — щоб разом з вами я міг зустрітися з моїми земляками-українцями, поговорити з ними.

— Цікаво, — Майвальд хитрувато примружився. — А де ж, пане Явір, воюватиме ваше військо? Проти кого?

Явір знизував плечима й здивовано поглядав на пана інспектора: не розуміє таких простих речей.

— Війна, пане інспекторе, — намагався пояснити Явір, — ще далеко не закінчена. І вирішального удару буде завдано совєтам саме тут, на німецькій землі. «Українська рада» і «Російський комітет», що діють у Німеччині, створюють національні військові з’єднання, аби разом з вермахтом розгромити більшовицьку навалу.

Майвальд підняв голову.

— Що ви сказали, пане Явір? «Російський комітет»? — удавав Майвальд, ніби уперше чує, що на німецькій землі діють «Українська рада» і «Російський комітет».

Стефан із задоволенням пояснював: