Антон Ященко - Ваше ім'я, майоре?

саме тепер і піднімають голови комуністичні недобитки. Коротше, справи у нас надто погані. За вчорашній день відвантажили тільки п’ять машин, замість дванадцяти. Та ще цей вибух на підстанції! — люто вилаявся директор, махнувши рукою.

Майвальд вирішив за краще не дискутувати — зараз не варта розпалювати вкрай знервованого Зоннемана.

Той ніби трохи заспокоївся, тепліше глянув на інспектора.

— Але я, майоре, незважаючи на всі ці лиходіяння, ціную ваші старання. Мені доповіли, що ви всю ніч провели на заводі.

Майвальд внутрішньо напружився. Цієї ночі він справді не виходив за браму заводу, мав дві зустрічі з месниками. Вибух на підстанції — наслідки і його безсонної ночі. То, може, хто вистежив? Може, директорові все це відомо і він його розігрує?

Поборовши хвилювання, сказав:

— Так, пане директоре, я затримався тут довше, ніж думав, хотілося самому простежити за роботою на головному конвейєрі, там, виявляється, багато безладдя, немає порядку в організації праці остробітників…

— Спасибі! — перебив Зоннеман і, взявши пачку з запашними заморськими сигарами, подав майорові.

Майвальд упевнився, що небезпека минула. Та з голови не виходило повідомлення директора, що на заводі почали нишпорити гестапівці. Сьогодні заарештовано вже двох французів. Але ті не мають ніякого відношення до нічного вибуху — їх звинувачують у саботажі. А диверсія — справа рук Ернста Фрейліха та Отто Міллера. Молодці! Аби тільки не спіймали їх на гарячому. На квартирі він ще не був і тут також не бачився ще ні з Міллером, ні з Фрейліхом.

Внаслідок диверсії на підстанції зупинилися всі механізми. Не так легко відбудовувати, знайти нове обладнання. Цілий тиждень треба було тільки на те, щоб знайти трансформатори й перевезти їх із-за Рейну.

Відбудова затягнулася значно довше, аніж розраховував, Вальтер Зоннеман. А коли вже все було готовим, і підстанція знову могла повністю забезпечити електроенергією всі цехи, пролунав новий потужний вибух, і полетіла до біса залізна опора: мережі високої напруги, обірвалися проводи. Катастрофа сталася серед білого дня і також поблизу підстанції.

Сторожа ламала собі голову, шукала винуватців. Знали ж про те тільки четверо: Рудольф Фішер, Альфред Майвальд, Отто Міллер і Фріц Браун.

Відважні бійці антифашистського руху опору Отто Міллер і Фріц Браун заклали пекельну машину з годинниковим механізмом під залізну щоглу десь опівночі, а вибухнула вона рівно через дванадцять годин.

Минуло кілька днів, поки прибув енергопоїзд, потужність якого майже цілком забезпечувала потребу заводу.

Група антифашистського опору не змарнувала жодної години. Мисливці за «панцер-тиграми» добре пополювали. Вальтер Зоннеман і компанія лютували.

Директор вимагав, щоб Майвальд якомога більше натиснув на східних робітників для збільшення виробництва зброї.

— Через ці дві диверсії, майоре, ми недодали вермахту понад сто танків. Що я доповім начальству? — бідкався Вальтер Зоннеман в розпачі.

Майвальд ніколи ще не бачив шефа таким безпорадним й не міг придумати, чим би «зарадити» йому.

— Так, вельмишановний патроне, справді, напасть якась. Хтось, видно, поставив за мету вставляти нам палиці в колеса.

Помовчав і, щоб підняти якось вкрай зіпсований настрій шефа, зауважив помірковано:

— Що ж, доведеться надолужувати. Та не все, пане директоре, залежить од виробництва. Адже обидві ці диверсії спричинилися не на заводі, а далеко за його парканом.

Вальтер Зоннеман нічого не відповів на те зауваження інспектора. Його мовчазний погляд говорив: так-то воно так, а відповідати доведеться.

РОЗДІЛ VII
ХАЗЯЇ ЗНАЙШЛИСЯ

Кожний прожитий день приносив нові й чимраз все тривожніші вісті з радянсько-німецького фронту. Щоправда, тривожили вони фашистів. Для чесних німців вісті ті були сподіваними. І хоч на сторінки газет повідомлення з фронтів потрапляли в зовсім іншій інтерпретації, та все ж правда просочувалася: про успішний наступ Радянської Армії дізналися не тільки німці та остробітники, а також і полонені, що мучилися в концтаборах. На танковому заводі в Енензбурзі про це дбала організація антифашистського руху опору.

Альфред Майвальд уже другий рік на цьому підприємстві. Була можливість пізнати і німців, і військовополонених, і тих, що звуться остробітниками. Він добре знає кожного в обличчя, кому й що можна доручити.

Сьогодні в пообідній час Майвальд мав зустрітися з інженером Фішером в складальному цеху. Але зустріч не відбулася — інспектора терміново покликали до директора. Вкрай заклопотаний Вальтер Зоннеман сказав коротко:

— Займіться, майоре, отим представником, — показав кивком голови на незнайомця, який чекав у приймальній, — вислухайте його. Про все те поговоримо завтра — зараз на мене чекають в іншому місці.

Незнайомець років тридцяти п’яти, дебелий, середній на зріст, з короткими чорними вусами, у напіввійськовому мундирі.

— Прошу, ходімте зі мною, — звернувся інспектор до нього.

У кабінеті, запросивши незнайомця сісти, Майвальд сказав:

— Я готовий вас слухати, але хотів би знати, з ким маю честь говорити?

— Я, пане начальнику, Стефан Явір, — нерішуче почав гість.

— Штефан? Ви — поляк?

— Ні, ні, пане начальнику, я Стефан, українець.

«Он воно що, — подумав Майвальд, — виходить, свої, земляки. Тільки ж кому ти служиш, кому запродав свою душу?»

— Так, значить, з України?

— Еге, — кивнув Явір.

— Бував я у ваших місцях, пройшов, можна сказати, від краю до краю, од Західного Бугу і аж до східних кордонів республіки. Чесно кажучи, мені дуже сподобалася Україна. Та й люди також хороші: працьовиті, щирі, волелюбні…

Майвальду хотілося побачити, як реагуватиме Стефан Явір на похвалу. Земляк насторожив вуха й визнав за краще промовчати.

Майвальд повів далі:

— Так,