Антон Ященко - Ваше ім'я, майоре?

І раптом донісся ледь чутний віддалений гул. Він посилюється, наростає. Погасли вогні, не спалахують і ракети. Усе довкола поринуло в темряву. Загавкали автоматичні зенітні гармати.

— Гості летять, — прошепотів Міллер. — Цікаво, чиї?

— Та чиї б не були, скористаємося нагодою. Ходімо, — сказав Фрейліх, і вони кинулися з пакуночками до огорожі з колючого дроту, під якою вже приготували пролазку.

Над містом, що огорнулося темрявою, несамовито ревуть потужні мотори літаків, сигнали повітряної тривоги, автоматичні постріли гармат і вибухи бомб. Усе змішалося, злилося в страшний гул моторів, зброї і вибухів.

Але Міллер і Фрейліх ніби й не чують того гуркоту — зайняті своїм: влаштовують пекельні машини з толовими зарядами під трансформаторами. Потім, поставивши стрілки механізму на потрібний час, замаскували свої пакуночки, і дай, боже, ноги.

Десь хвилин через тридцять потужні вибухи, що сталися один за одним, яскраво освітили підстанцію. Ніхто, крім Міллера і Фрейліха, не знав, що то за вибухи, бо довкола падали бомби.

Директор Вальтер Зоннеман ламав голову, гестапівці з ранку до вечора шастали по заводу, винюхували. Та спробуй знайти, коли диверсантом може бути не тільки кожен невільник, а й німець, який ненавидить фашистський порядок.

Інспектор Альфред Майвальд, спираючись на палицю (вона тепер потрібна здебільшого для того, щоб підкреслити інвалідність, викликати співчуття), бігав із цеху в цех, де працювали остробітники й полонені, кричав, погрожував. Але все те тільки для форми. Спільники знають: голос інспектора — то знак, що десь поблизу з’явилося якесь начальство, — будьте уважні!

Сьогодні з самого ранку інспектора Альфреда Майвальда викликали до директора.

Старий нацист Вальтер Зоннеман завжди з повагою ставився до вчорашнього офіцера-інваліда Альфреда Майвальда, який, на його думку, лише з почуття відданості справі рейху пішов працювати на фабрику зброї. Директор часто бував відвертим з інспектором, ділився з ним своїми думками, іноді радився. А сьогодні його ніби хто підмінив. Сидить у кріслі й дивиться на інспектора колючими маленькими очицями.

— Сідайте, майоре, — буркнув нарешті.

— Дякую, — Майвальд сів. — Ви чимось занепокоєні, пане директоре?

Зоннеман важко підвів голову:

— А ви не знаєте?

— Не знаю, вельмишановний патроне, про що йдеться.

Директор затримав на інспекторові пронизливий погляд.

— Не знаєте про диверсію? — І залютував: — Жахливо! Щонайменше днів на чотири зупиниться все виробництво. Нові трансформатори потрібні…

Помовчав хвильку і вів далі:

— Оце, майоре, вже робота наших. Так, так — маю на увазі чистокровних німців. А ви що, такого не припускаєте? — з вузеньких щілинок косував Зоннеман на Майвальда. — Вибух трапився серед ночі. То це ж не полонені вчинили його, лежачи за гратами в концтаборі, і не остробітники!

Альфред Майвальд не поспішав з відповіддю. У голові промайнуло: «Невже затримали кого?» Намагаючись бути спокійним, сказав:

— Я не зовсім розумію вас, пане директоре. Мені казали, ніби вибух на підстанції стався від нічного нальоту ворожої авіації. Хіба не так?

— Ні, — рішуче покрутив головою Зоннеман. — То пустили чутку, видно, самі диверсанти. Вибух учинено тоді, коли бомбили місто, — це вірно. Але ж на підстанції немає жодної воронки від бомби. Трансформатори зруйновано не авіабомбою…

Майвальд подумки все зважував. Директор, звичайно, мислить логічно: диверсію на підстанції заподіяли тільки свої, самі німці. А чи відомо йому, хто саме?.. Ні, не може того бути. Він би одразу сказав.

Зробивши здивований вигляд, Альфред міркував вголос:

— Не хочеться вірити, щоб свої, та ще в такий час…

— Не будьте наївним, майоре! — перебив директор роздратовано. — Саме в таку критичну годину й показують зуби ворожі недобитки. До речі, вам відомо, що робиться на східному фронті, яке там становище?

Майвальд знизав плечима й, перевівши погляд на Гітлера, який задоволено дивився з позолоченої рами, спокійно зауважив:

— Не бачу підстав, патроне, турбуватися так, про це фюрер дбає, йому видніше…

У старого нациста Зоннемана не було вже ніяких ілюзій, він бачив реальну сумну дійсність і лякався її. Журливо похитавши лисою головою, дорікнув:

— Жарти, Майвальде, недоречні. Справи надто погані. Бог війни давно вже зраджує рейху — наші відступають на всіх напрямках східного фронту. Ви уявляєте, що це значить?

Альфред мовчки кивнув головою.

— Посилюється невіра в перемогу! — додав Зоннеман і, схаменувшись, глянув на двері.

Майвальд зовні спокійно відповів:

— Подробиці, шановний патроне, мені невідомі. Може, така стратегія генштабу — вирівнювання лінії фронту? В газеті «Панцер-фауст» недавно я читав статтю: «Чому ми відступаємо?» Газета пояснювала, що німецьке командування вирівнює лінію, щоб скоротити фронт. То ж, мабуть, така стратегія, вказівка — фюрера?

— Киньте дурниці, майоре! — глузливо скривився директор. — Як ви могли повірити такій дешевій пропаганді?

— Може й так, — хитнув головою Майвальд. — Але в такому разі мені не зрозуміло: чому солдатам і офіцерам вермахту вбивали в голови, що в третьому рейху немає п’ятої колони й бути не може.

По широкому червоному обличчю Вальтера Зоннемана пробігла нервова посмішка.

— Чому, чому?! — перекривив. — Фюрер теж запевняв, що наша армія непереможна. А що справді? — суворо подивився на співбесідника. — Виходить, майоре, не так-то просто воювати з більшовиками. Та ж ви краще знаєте, відчули на своїй спині. Адже так?

Майвальд ствердно кивнув головою. Не буде ж він переконувати завзятого нациста, що відчував зовсім не те.

А Зоннеман вів далі:

— Ніхто, майоре, не розраховував на таке — ні фюрер, ні військові стратеги. Та не будемо лізти в питання великої політики. То компетенція генерального штабу і фюрера. Наша справа — побільше виробляти «тигрів» і пускати їх на більшовиків. А щодо п’ятої колони, то раджу не тішити себе примарністю. Повторюю: