Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

річ. Когось із нас треба було б списати на Землю. А так виходить, що причина в цьому шматку каменю — там, у тисячі кілометрів під нами. Я тепер починаю думати, що і вийшов-бо я на нього не випадково. А що? Могло спрацювати це саме біополе, — і Стів постукав себе вказівним пальцем по скроні. — Вони знали, чого хочуть, — додав він, підморгнувши Рею.

— Але ваші реакції відрізнялися, — сказав Електронний Наставник.

— Відрізнялися, — кивнув Стів. — Мене охопив страх, а його, — Стів указав на лежачого Рея, — цікавість. Але ми обидва не встигли по-справжньому вступити в контакт. Я — тому що втік сам, а він — тому що його забрав ти.

— Я мусив так учинити, — заперечив Електронний Наставник.

— Можливо… Хоча не зі стовідсотковою вірогідністю. Пристрій цей, найпевніше, призначений для контакту з іншим розумом. Навряд чи це пастка для наївних космонавтів. І якщо я маю рацію, треба було витримати весь сеанс зв’язку до кінця. Тоді, можливо, не залишилося б і хворобливих наслідків. Адже в контакт ми вступали поступово, а переривали його дуже різко…

— Ти, певно, маєш рацію, Стіве, — відзначив Рей, не підводячи голови. — Для мене цей контакт лише починався. Спочатку голоси. Я їх не розумів, але чув усе виразніше. Їх було два — чоловічий і жіночий.

— Я чув лише жіночі, — вставив Стів.

— Ймовірно, то було свого роду «налаштування апаратури». Налаштовування на «твою хвилю», Стіве, і на мою… Я почав здогадуватися, що сприймаю ці голоси не слухом. Вони звучали просто в мозку. Тоді я спробував їх зрозуміти, і, здається, почав розуміти. Виникли якісь дивні зорові образи. Я мовби ставав кимсь із моїх співрозмовників і його очима побачив другого. То була прекрасна жінка в легкому, прозорому вбранні. Груди її високо здіймалися, в її очах я читав рішучість, скорботу і величезне знання. Вона щось говорила мені, в чомусь хотіла переконати… Я бачив її все ближче… А потім — відразу пітьма, і я отямився на цій канапі.

— Я мусив так учинити, — повторив Електронний Наставник, але в його голосі вже не було колишньої переконаності.

— Все правильно, ЕНе, — відзначив після довгого мовчання Стів. — І проте…

— Проте доведеться спробувати ще раз, — виснував Рей, підводячись із канапи. — Але спочатку треба зв’язатися з Базою на Ганімеді.

* * *

Виявилося, що це неможливо. І Ганімед, і Марс, і Земля не знаходилися в зоні прямої радіовидимості. Їх заступала громада Сатурна.

— Через три земні доби стане можливий радіозв’язок з Марсом, — оголосив Електронний Наставник, закінчивши необхідні розрахунки.

— Що чинимо? — поцікавився Стів.

— Піду на встановлення контакту ще раз, — проголосив Рей.

— Не схвалюю це рішення, — сказав ЕН.

— А що ти пропонуєш?

— Повернення. Завдання пошуку виконане. Решта — космічний міраж. Причина — втома вашої психіки.

— Чому ж міраж виникає лише біля брили, на якій збереглися сліди штучних споруд?

— Імовірність штучного походження…

— Пам’ятаю: п’ятдесят відсотків. Або — або…

— Людський розум недосконалий і ненадійний. Легко стомлюється і швидко виходить з ладу. Програмування недосконале. Його відчуття за межами досвіду ірраціональні.

— Це тобі підказує твій власний досвід, ЕНе?

— Так мовиться в безлічі ваших книг, присвячених людському мозку. Чи маю я вірити їм?

— Маєш вірити. Проте можливості мозку ще далеко не розкриті. Зараз ми на порозі Невідомого. Тобі зрозумілий сенс цього виразу?

— Звичайно. Поріг Невідомого — межа знання і незнання. Ми знаємо, що третє кільце цієї планети складається з кам’яних уламків. Ми знаємо також, що у цієї планети немає радіаційних поясів. Значить, усі її випромінювання поглинаються речовиною кілець. І ми зовсім не знаємо, Рею, яких додаткових властивостей набула ця речовина, мільярди років поглинаючи заряджені частинки. І як вона може впливати на недосконалий і тендітний людський мозок.

— Слушно, ЕНе. Але ти говориш про електромагнітні випромінювання. Їм протистоять наші захисні поля, достатньо надійні, як тобі добре відомо. Сигнали ж, прийняті мозком, — моїм і Стіва, — щось інше. До речі, вони вільно проникли крізь захисне поле ракети, але не були сприйняті твоїм електронним інтелектом. Це особливий вид енергії, що впливає лише на людський мозок.

— Ти хочеш сказати, що моє програмування також недосконале?

— Твоє програмування чудове, ЕНе, але в природі, вочевидь, просто не існує єдиного способу осягнути неосяжне. Щось знаходиться за межами наших можливостей, щось за межами твоїх. Але всі разом, спільно — ми, мабуть, володіємо всім необхідним.

— Я повинен буду знову летіти з тобою, Рею?

— Так.

— І ти як і раніше хочеш висісти на цю брилу?

— Якщо буде потрібно.

— Від чого це залежатиме?

— Перш за все від того, чи вдасться встановити контакт.

— Контакт із чим?

— Ну, цього ми поки не знаємо…

— З міражами, — підказав Стів. — З міражами, які виникають щоразу, коли хтось із нас наближається до цієї клятої брили. З міражами, які ти не в змозі побачити і зрозуміти, ЕНе, тому що… Словом, усе це наразі наукова гіпотеза, голубе. А гіпотези, як відомо, бувають неправильні, правильні й наукові. Наукові треба перевіряти. Висновок: гіпотезу Рея необхідно перевірити. Я для цієї перевірки, на думку Рея, не підходжу, значить, залишаєтеся ви з ним, вірніше, залишається він, тому що тобі буде відведена роль гальма безпеки. Ти зупиниш його тієї миті, коли він спробує прочинити двері туди, звідки космонавти не повертаються.

— Прочинити двері… — поволі повторив Електронний Наставник. — Ні. Цього не можна робити. Тепер я певен, хоча й не знаю чому. Ви називаєте це інтуїцією, але в мене не може бути інтуїції. Лише підрахована вірогідність і прогноз. А для прогнозу недостатньо даних.

— Про що ти? — запитав Рей, уважно дивлячись на Електронного Наставника.

— Важко пояснити словами. У мене є особливий індикатор самоствердження, пов’язаний з цим медальйоном. —