Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

ЕН діткнувся тонкими білими пальцями до зеленого медальйона на грудях. — Я не знаю, як це відбувається, але… поки медальйон увімкнений, я відчуваю себе особистістю, ймовірно в чомусь подібною до вас. Якщо його вимкнути — а іноді це трапляється автоматично, при емоційних перевантаженнях, — я перетворююся на машину — дуже досконалу електронну машину, але не більше… Зникає все, що, ймовірно, і складає сенс особистості. Настає дивовижний спокій там, усередині, і я тоді здатен лише виконувати накази — точно, але бездумно. І ось при увімкненому медальйоні я кілька разів уловлював якесь дивне випромінювання. Випромінювання небезпеки? Не знаю, що це таке. Воно не піддається… кількісному аналізові. Я не міг визначити і джерело. Можливо, все третє кільце цієї планети. Можливо, якісь його частини. Але щось таке існує…

— А раніше ти… не відчував цього, ЕНе?

— Коли раніше, Рею?

— До того, як ми з’явилися в околицях третього кільця.

— Ні.

— Коли ти уловив це вперше?

— При одному з польотів Стіва. Це був його восьмий виліт до кільця.

— У восьмому я мало не зачепився за одну брилу. Розумієш, вона повернулася, коли я проходив над нею.

— Ти цього не розповідав, Стіве.

— Дрібниця… Ну дряпнув би корпус ракети. Терраніт трохи міцніший від усіх цих порохнявих скель.

— Невідомо, Стіве. Адже ми ще жодного разу не торкалися їх.

— Видно неозброєним оком. Я політав над цим кам’яним лісом.

— І коли ще ти відчував випромінювання небезпеки, ЕНе?

— При ваших зближеннях з брилою міражів. Особливо виразно, коли Стів літав туди вдруге і хотів причалити. Я тоді попередив про небезпеку.

— Пам’ятаю. Я негайно наказав Стіву повертатися. А вчора також?

— Так. Дуже виразно.

— Але чому ти не сказав?

— Прилади нічого але показували. Ти міг мені не повірити. Я також почав сумніватися. Може, щось було не гаразд зі мною, як перед тим у Стіва, а потім у тебе.

— Все це дуже дивно, — задумливо сказав Рей. — Якщо до цього ще додати вихід з ладу двох наших зондів…

— Або навіть їх зникнення, — додав Стів. — Адже я так і не виявив свого першого зонда, а ви вчора не бачили другого.

— Самі зонди нікуди не могли подітися, — махнув рукою Рей. — Брила змінювала орієнтацію. Ми їх розшукаємо при наступному польоті. Чому вони замовкли? Конструкція надійна й ніколи раніше не підводила.

— З’ясуємо… Якщо повернемо їх.

— Ти сумніваєшся, Стіве?

— Мене бентежить ця чортова брила, яка раптом починає розмовляти голосами, що віддаються просто в мозку. Може, має рацію наш Мудрак, і все це не більше ніж міражі, галюцинація?

— Для них також має бути причина.

— Вона в нас самих, Рею. Ти віддав космосу замалим не двадцять земних років. І я близько того. Термін придатності сірих клітин добігає кінця.

— Дурниці. Літають і значно довше.

— Дивлячись де, старий. Тут ми з тобою в першопрохідцях. Предки наші воліли обходити околиці Сатурна.

— Не було потреби, ось і обходили.

— Також не зовсім точно, шефе. Потреба була. Років сто з гаком тому експедиції сюди відряджалися… Але невдало… Так, чи що, Мудраку?

Зелений медальйон на грудях Електронного Наставника засвітився яскравіше, коли ЕН заговорив:

— Як завжди, ти маєш рацію, Стіве. Декілька експедицій до Сатурна на початку минулого століття справді закінчилися катастрофами. Причини катастроф залишилися нез’ясованими. Але кораблі були недосконалі, на примітивному ядерному пальному. Захисних полів не мали. У космонавтів не було нинішнього досвіду космічної навігації.

— А у нас він тепер є, — пробурмотів Стів. — Особливо всередині кільця. Тому залишмося оптимістами, тим більше що іншого виходу немає…

— Мені не подобається твій настрій, Стіве, — різко сказав Рей. — Візьми себе в руки. Залишилося недовго. Завтра останній розвідувальний політ — і повертаємося на Базу.

— Слухаюсь узяти себе в руки перед останнім польотом, — сказав Стів, підводячись. — Якщо я правильно зрозумів, нарада закінчена і можна йти спати.

* * *

Вже дві з половиною години планетоліт МП-112 висить нерухомо над блакитним овоїдом третього кільця. Звідси, з висоти ста п’ятдесяти кілометрів, деталі структури кільця майже непомітні. Лише овоїд виділяється блідою блакитнуватою плямкою на світлій сріблясто-медовій поверхні, що пронизує чорноту космосу.

Стів переводить погляд з ілюмінатора прямого огляду на екрани зв’язку. На одному — кабіна розвідувальної ракети. Дві голови майже поряд. Голова Рея нахилена вперед. Очі заплющені. Вузьке підборіддя упирається в груди. Зморшки навколо очей і щільно стиснутих губ поглибилися і здаються ще різкішими. Поряд широке бліде обличчя, обрамлене золотистою борідкою. Нерухомі круглі очі ЕНа спрямовані з екрану просто на Стіва. Ось губи його ворухнулися. Електронний Наставник хотів щось сказати і не сказав. Повернув голову, поглянув на Рея, відтак — кудись убік. «Дивиться в ілюмінатор прямого огляду», — зрозумів Стів і також перевів погляд на другий екран. На другому екрані те, що ЕН бачить зараз у ілюмінаторі. Посічена глибокими тріщинами зеленкувата скельна поверхня. Зліва від неї вузький прискалок-полиця, немов складений з геометрично правильних плит, щільно припасованих одна до одної. Над прискалком прямокутний отвір, і в його глибині щось схоже на сходинки.

«Цього ж не було, — проноситься в голові Стіва. — Чи клята брила весь час змінює положення? Звідки взявся отвір і куди він веде?»

— Що там ще за дірка, ЕНе? — питає Стів, не дивлячись на центральний екран.

— Заглибина, що веде всередину брили, — спокійно відповідає з центрального екрану ЕН. — Вона була на одній із твоїх голограм, але в іншому ракурсі. А зараз ракета стабілізувалася точно навпроти неї.

— Відстань?

— П’ятдесят п’ять метрів.

— А якщо підійти трохи ближче?

— Ні.

«Упертий чорт, — думає Стів. — Можна спокійно підійти ще метрів на тридцять ближче, і тоді вдасться зазирнути всередину».