Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

class="book">— Ви знаєте, напевне, приклад, що стався в одній з республіканських газет. Приїхала делегація іноземних журналістів. З африканських країн. Редактор, представляючи своїх співробітників, похвалився, що всі вони з вищою освітою, всі закінчили факультет журналістики Славгородського університету, тобто наш факультет. І ось один з гостей питає: «Інгліш, панове?» Мовчанка. «Франсе?» Мовчанка. «Дойч?» Ні пари з вуст. Тоді той Журналіст каже: «А ми всі з середньою освітою…» Цей та й цілий ряд інших фактів — чи вміємо ми друкувати На машинках, стенографувати, до ладу фотографувати — навели мене на думку: нас неправильно готують До роботи в пресі… Хіба той, хто здатен аналітично мислити, не аналізував подумки рівень тих лекцій, які нам читають деякі викладачі? Скільки в них схоластики догматизму, начотництва, проти чого бореться наша партія!

— І ти написав міністрові?

— Написав. І пропонував позбавити нас деяких викладачів…

— Он воно що!

— А вони: честь факультету!..

— Заварили!..

Багато хто, мабуть, був згодний з Гончаренком. Але так відверто не зважувався говорити. І оця відвертість, з одного боку, обурювала, бо ніби розкривала потаємні думки кожного, а з другого — викликала симпатію, підкоряла сміливістю і правдивістю.

Я теж, слухаючи Гончаренка, запитував себе: а чи зміг би я так?

Оцей психологічний стан і народжував двояку реакцію аудиторії: то вона ставала горою за Розбишаку, то готова була, як Гальопа, розтоптати його, знищити.

— …Я написав листа міністрові. Лист повернувся до університету. Мене викликав на розмову товариш Береговий. Він сказав: питання, поставлені мною, якоюсь мірою заслуговують на увагу, звісно, можна позбутися окремих викладачів — тих, про котрих ви написали, та справи на факультеті від цього не зміняться. На факультеті потрібна кардинальна реорганізація…

Студентів, либонь, не так цікавила зараз реорганізація, як прізвища викладачів, котрих Грицько у листі до міністра пропонував вигнати втришия з кафедр.

— А кого, кого?

— Кажи!..

— Не має принципового значення.

— Як не має? Має!

— Не бійся, кажи!

Тим часом Грицько гнув своєї:

— Я сказав Сергію Михайловичу, що коли стабілізується сучасний стан життя на факультеті, коли не виносити з нього сміття, то врешті-решт він лопне… Помилки згодом буде виправлено, та це коштуватиме значно дорожче, ніж витурення двох викладачів…

— Та кого, кого ж ти маєш на оці?

— Ти перед своїми товаришами — називай!

— Барабанного і Нудненького!

Я поглянув на Овсія Овсійовича і Пилипа Пантелеймоновича: вони були червоніші за помідори. Зараз їм можна було тільки співчувати.

Так ось чому Нудненький пришивав Грицькові антигромадщину!

Хвилі обурення і схвалення знову зіткнулися в залі, д здалося, що до стелі аж бризки полетіли.

— Тут Гальопа вже називав цифру, скільки держава витрачає на мене коштів. Я хотів, щоб держава тратила менше, а віддачу одержувала більшу. Я навіть думав перевестися на біологічний факультет. І вірю, що приніс би не менше користі, а може, й більше…

У Грицька щодо цього були свої доводи. Але я не волів їх чути. Як це — поміняти наш рідний факультет на якийсь інший! Нахаба! Тут уже й мене охопила ненависть, шаленство. Ми, журналісти, завжди вважали: кращого факультету нема, як і нема в світі кращої професії за нашу. Вважали себе на особливому становищі. Біологом, істориком, фізиком може стати кожен, хто більш-менш сумлінно вчитиметься, а журналістом треба народитися. Треба бути талантом. Ми, звісно, всі талановиті. «Ми — виняткові студенти, не звичайні», — думав кожен з нас. А він так легко, так байдуже готовий зрадити нас!

— Я розмовляв з багатьма однокурсниками, які вже знали про лист, які готували ці збори. Вони казали: ми не проти тебе, але ти став проти сильного вітру. Дивно слухати їх… Не ставати проти сильного вітру… Але ж ми живемо у час, коли є ще сильніший вітер, вітер правди, комуністичної справедливості. І ми готуємо себе бути поборниками правди. А що з нас вийде, коли ми вже студентами звикнемо миритися з рутиною, коли міркуватимемо: а, це мене не обходить, моя хата скраю, мені аби швидше закінчити факультет. Не вік же я житиму з товаришем Нудненьким. І так думає чимало студентів.

— Хто саме?

— Називати своїх товаришів я не збираюся, аби і їх не спіткала моя доля…

— Називай!

— Називати?

— Валяй!

— Той же Гальопа!..

Аудиторія ахнула.

— …Аргат, Кобзар, Бриль, Шапковал!.. Досить чи продовжувати?

Це переповнило чашу обурення. Під градом слів оратора стали вбирати голови в плечі хлопці й дівчата, боячись почути з вуст Грицька своє прізвище. Кожен з нас у приватній бесіді міг назвати викладача як завгодно — пустодзвоном, начотчиком, науковим імпотентом, але щоб ці думки оголошувати прилюдно, перед усім факультетом, перед лицем самих викладачів, — цього не передбачав ніхто, та й не кожен би насмілився на таке… А Грицько називав речі своїми іменами, байдуже рахував, як бухгалтер кісточками рахівниці: раз, два, три…

Це було занадто!

— Збори наші називаються «Про честь факультету», І це добре, що організатори їхні не написали в об’яві; особиста справа Гончаренка, хоча до цього все звелося… Я, готуючи листа, й думав перш за все про честь факультету, про майбутнє, про долю вашу…

— Про нашу долю ти не турбуйся! — вигукнув хтось нервово.

— Вигнати з університету! — підхопився на парті Гальопа, наче в стременах у розпалі бою заповзятий рубака. — Вигнати! — сіконув невидимою шаблею повітря.

У мене по шкірі побігли сироти: чи не такі, як Омелько, свого часу злочинно вершили правосуддя?..

Не можу в усьому погодитися з Гончаренком. Він — теж не цяця. Та в його