Софія Парфанович - Люди і тварини

Пливуть і пливуть і стрибають і смерть гонить і кличе їх. І життя, що тліє в їхніх надрах. І неперепертим, непереможним голосом кличе воно непоборним законом.

Він — лосось давно вже зник з-поміж них. Убив його стрибок понад буруни. Він уже не мав сили прострибнути, і його проковтнула течія. Об’їли його там інші риби й шкелет викинула на берег річка. Але вона пливла ще. Бо самки сильніші від самців. Вони, що носять у своїх надрах нове життя.

Гори обабіч, гори там, куди мандрували. З них спливають струмки й збігаються в спільному руслі. Відчували це своїми тендітними нервами. Вони сповіщали, що кінець мандрівки близько.

Місяць стояв у повні. В його сяйві сріблилися сніги на верхів’ях і величавіли різані узбіччя гірських масивів. Прудкі потоки збігали в низ від льодовиків і снігових піль, з’єднувались у струмки, що журкотіли по рінні. Стрибали понад кам’яними брилами й кидали каскади у зелені, прозорі плеса. В одному з плес Вона опинилася. Вихуділа й винищена далекою мандрівкою, але повна ікри.

Місяць плив по небі й кидав глибокі тіні в провалля. В потоці у його плесах плавали лососі. Байдуже на далеку, нищівну мандрівку, їх все ж таки добилося багато до своєї батьківщини. Але мільйони їх покинули перед місяцями чи й роками глибини океану. Сарґаське Море де розмірні шари підводних рослин творили ліси, в яких жили безлічі тварин. Ті, що видержали й перебули мандрівку, оце тепер докінчували подружні обряди. Вони плавали — кружляли, доторкали один одного боками й відчувши близькість таких же як вони, вистрибували понад плеса: тепер уже не потребували прострибувати каскадами й грізними порогами, були вже вдома. Може від того в них прокидалась велика радість, почування щастя, якщо у риб таке буває. З надміру його вони знову потирали бік до боку й вистрибували понад воду. Падаючи в її плесо вони складали ікру й поливали її насінням. Роками вони готовились до цієї великої і важної дії. Тепер вона відбувалася. Не пропаде вже рід. Коли малі лососики виляжуться з ікри, підростуть і оминуть усяких небезпек, для них прийде час: вони відбудуть мандрівку вниз водою. Аж одного дня допливуть до моря і пірнуть в його глибинах. Там житимуть чотири роки й океан годуватиме їх і вирощувати.

Одного дня і в них появиться примус мандрувати до покинених перед роками струмків. Як потраплять відшукати батьківщину й як відбути мандрівку не раз тисячі миль у гору? Аж до вузьких струмків, аж до джерел.

Там складуть зародки, дадуть початок новому поколінню і, як Вона, згинуть, виконавши своє завдання. Її скелет, як колись їхній, викине на берег вода й він погноїть землю, що на ній виросте світ рослин.

Туга за океаном, що годує, і нестримний гін до джерел, що родить…

Мені хочеться прирівняти їх до людини, що в одному часі покинула батьківщину. Ціле життя вона тужила до неї і, вкінці боячись, що помре, не побачивши рідної землі, вибралась у далеку дорогу, щоб відшукати старі береги, прадідні житла свого роду. Для того тільки, щоб на них скласти свої кістки.

Так і лососі: покидають води океану, повні харчів і життя і пробиваються до малих струмків, віддалених сотні — тисячі миль. Мандрують о голоді назустріч смерті.

Цілий день тяжкі білі хмари ткали снігові шати для землі. Небесні ткачі одягнули її в холодно — теплі пухи, а тоді відлетіли в невідому даль, звинувши свої безконечні мітки.

Вечір гасив денне світло й запалював на вулицях міста ліхтарні.

На Цукровій Бабі прокинувся Мороз. Протер очі пушистими рукавицями, виліз на купину свіжого снігу й запалив діямантовий огонь у кристаликах, що злетіли з облаків на землю. Засвітили й заграли різнокольоровим огнем і простелили дорогу зимовим казкам. Мороз — збиточник грався снігом, тріщав під ногами, щипав у руки й обличчя, залазив під комір, торгав за вуха.

Грався сніжинками. Пересипав білими руками вогники, нурявся в сніжних пухах, обкидав себе брилянтовими бризками, обтрушував їх і розсівав у тихому повітрі самоцвітні зірки.

Леда — бронзовий ямник підстрибнула, завертілася і з радісним побрішкуванням кинулася в купину снігу. Качалася на спині, рила головою в пухах, підкидала їх збиточно в гору. Повним ротиком їла смачний, запашний сніг. Посипана іскряним намистом вона бігала, стрибала, божеволіла від собачих, невгамовних радощів.

— Леда! Леда — кличе маленька Іпі, Ледина приятелька й пані. Іпі: малий ведмедик у синьому, в білій шапочці й з білими лапочками. Біжить, кличе:

— Леда, Леда!

Бумс! Падає на сніг і заливається радісним, дитячим сміхом. Прибігає Леда, засніженими лапками доторкає Іпиних плечей, теплим язиком лиже щічки, розчервонілі від морозу. Іпі підводиться, Леда втікає, сміються її веселі чорні очі. Зловила!

Обидві качаються в снігу, Іпі лає собачку смішним, дитячим голоском.

Мама під’їздить із саночками. Іпі бере Леду на руки й тяжко двигає до санок. Сміються вуглики Лединих очей і хвостик вертиться на радощах. Іпі сідає на саночки, бере Леду на коліна, мама тягне. Їдуть на високу Цукрову Бабу.

В зимовому сні дерева. Мороз окутує їх в іскристе намисто, пухкі тюлі й смуги ґази. Ліхтарні окутуються в балеві сукні дерев.

Уже на горі.

— Мамо, тепер Іпі сама!

Вовтузиться на саночках. На колінах поперек Леда. Під пахвою в Іпі бронзова голова, на ній очка як два вуглики. Жовтявий хвостик повисає, Леда виляє ним на радощах. Іпі балакає до неї