Людмила Коваленко - Рік 2245

еволюції пелюстків цинії, — сповнювала його жовчю і гнівом, і він, стискаючи зуби, лишався, зносив усі примхи і вигадки Марії, терпів її неуважність, навіть її колючі насмішки з нього і його «тристалітньої відсталости».

За цей час у них з Лі Ваном виробилось щось ніби мовчазна згода двох слуг, що мусять служити добрій, але примхливій господині, і які, хоч назовні зносять її вигадки покірно, але поміж собою знають, що на них не треба зважати і про них краще швидше забути. Часом, як Марія, після нападів уваги до Лі Вана, раптом одверталась від нього і впадала у свою задуму, Лі Ван дивився на Юрка, значущо піднявши брови з гумористичною скаргою в очах — і Юрко відповідав йому співчутливою усмішкою. Так само, коли Марія відходила від Юрка, — той шукав співчуття у Лі Вана, бо знав, що той може зрозуміти його, бо недавно пережив те саме.

Так і тепер, — ще не перелетіли вони половини каналу між Европою і Англійськими островами, як Марія вже ніби забула про те, що показував їй Юрко на екрані свого життя, весело жартувала з Тамарою і пропонувала їй піти об застав, хто кого переможе: Іван її батька, чи батько — Івана. Юрко тільки зітхнув і, здвигнувши плечима, глянув скоса на Лі Вана. Але Лексі, з його братньою невразливістю до чару Марії, невдоволено хмурився і одверто бурчав на неї:

— Не знаю, що з тобою робиться. Краще б мама не відпускала тебе у ту науку — чисто дівчина збожеволіла! Не переходь з місця на місце у літаку! Я не знаю, як ти ще нас не перекинула з отими твоїми темпераментами!

— Які мої темпераменти? — спалахувала Марія, а Лексі вичитував її докторальним тоном:

— Піймала двох хлопців — і виробляєш бозна що! Тепер я вже знатиму, які то є дівчата! Не бійсь, нехай спробує якась отаке наді мною виробляти — я їй не спущу!

— І що ж ти зробиш? — цікаво спитала Тамара.

— Що? Полечу геть — і нехай тоді вже вона мене шукає! Аж дивитись соромно на цю мою сестру — так їй ця влада жінки в голову вдарила!

— І ніяка не влада жінки! — боронилася Марія. — Зовсім за неї не дбаю! А як їм не подобається — можуть собі десь відлетіти. Я їх силою не тримаю!

— Он, уже видно й крейдяні пагорби, — сказала Тамара, щоб загладити загальну ніяковість від цієї заяви. — Це вже Англія.

— Знаю, — сказав знехотя Лексі. — Хоч тут іще не був, але мені розповідали. Тепер маємо ще трохи пролетіти — і буде Оксфорд.

Перше, що побачив у Оксфорді Юрко, був Іван.

На величезному екрані, що височів над старими будинками Оксфорду, поступово показувались постаті усіх тих, хто мав битися в цей день. Юрко бачив спочатку, як Іван вибіг на екран, очевидно, закінчуючи свою вправу, і спинився, випроставшись і згинаючи руки, щоб показати свої біцепси. Широко розставлені криві ноги його напинались, і він швидко і легко присідав десять разів підряд, а тоді почав легко сукати ногами на місці, крутячи перед собою кулаками.

— Він дужий, — прошепотіла злякано Марія. — Він може побити батька.

— Нічого. Є ще ми з Петриком, — спохмурнів Лексі, що спинив літака в повітрі і уважно придивлявся рухам Івана. — Ніхто не сміє ображати нашу матір і потім ходити по землі безкарно.

— Він не розуміє, що то була образа, — сказав Юрко, теж не відриваючи очей від постаті Івана. — Коли ми були живі, то в Росії найгірша, найбрудніша лайка саме була в матір.

— Ну, тут йому не Росія, — сказав так само похмуро Лексі і скерував літака в долину.

X

В день змагання Марія побудила усіх дуже рано.

— Вставайте, вставайте! — сокорила вона весело. — Треба раніш зайняти місця, бо ми нічого не побачимо… І треба приміряти наші шапки, бо я бачу, що люди вже поодягали свої… І я хочу ще побачити батька перед початком… І треба…

— Зажди, зажди, не так швидко, — сонно пробурмотів Лексі, потягуючись і не розплющуючи очей. — Чого то все одразу треба?.. Ще маємо час… Люди сплять.

— То нехай встають, — смикала його Марія за рукав, — ще матимуть час виспатися. Буди їх, а я спробую викликати матір, хоч у такому натовпі зараз буде важко пробитись через цю силу перемішаних тонів. Он, навіть на вухо чути, який іде галас на тонах.

Справді, в повітрі чути було якесь невиразне дзижчання, ніби цілі рої бджіл сердито вганялися за кимось.

Марія дочекалась, поки Лексі розплющив очі і вже свідомо глянув навколо себе, — і побігла до літака, дістати звідти екран.

Коли чоловіки прийшли до літака, ще мокрі від купання, Марія зустріла їх точними наказами:

— Мати і батько мають місце для літака зараз коло входу… Там же будуть і наші місця. Треба тільки поспішити, щоб хто інший не став там.

— Хіба мати прилетіла сюди? — здивувався Лексі. — Вона казала мені останній раз, як я балакав я нею, що лишиться з дітьми.

— Прилетіла, — відповіла Марія. — Каже, що бачила, як батька всі ці п’ять років гризла та образа. Хоче, щоб він раз уже викинув її, дістав сам добре і тому Іванові всипав — та міг вже забути. Я ніколи не думала, що батько буде так довго пам’ятати образу!

— Бо то не йому — а мамі, — сказав Лексі. — Я знаю, що й Петрик досі не забув… Я й досі не можу зрозуміти,