Людмила Коваленко - Рік 2245

починає гавкати на хлопця. У того на обличчі змальовується непереможний, панічний жах, він кидає склянку і починає тікати, непевно хитаючись на малих ніжках. Звідкілясь простягаються дві руки, легко беруть хлопця до себе, пригортають його до грудей. Над хлопчиком з’явилося ніжне обличчя, осяяне усмішкою і співчуттям. Руки гладять хлопця, а ласкавий голос приговорює:

— Злякався, мій малесенький! Злякався! У, ти погане цуценя! Злякало мого хлопчика. Але вже нічого, нічого, не плач. Вже ти у мами. Вже все добре. Ось ми його зараз наженемо, це погане цуценя! А пішло геть!

Жінка тупає ногою на цуценя і нахиляється, ніби по камінчик. Переляканий напасник тікає, а не менш переляканий хлопець тепер сміється і грозить з недосяжної височини і безпеки:

— Ню! Ню! Ню!…

Екран спустів.

— Мати мені так часто про це розповідала, сміючись, що я неначе сам бачив усе те, — сказав Юрко. — Добра у мене була мати, і вміла бути веселою.

— То ти був такий маленький хлопчик, — задумано сказала Марія. — І злякався малого цуценяти… А коли мати приголубила тебе — то ти став відважний.

Вона притихла і мовчки сиділа в літаку, не дивлячись на землю під ними.

Тепер Юрко чекав, що за якийсь час вона знову стане ігнорувати його, обминати поглядом, удавати, ніби його нема коло неї.

Бо отак вона поводилась з ним увесь час, усі ці місяці від тієї ночі на Шевченковій горі. То не могла відійти від нього, годинами розмовляючи дружньо, поважно, випитуючи, намагаючись щось зрозуміти, щось вирішити. То, ніби вирішивши, що нічого цікавого і вартісного в ньому нема, вона забувала про нього, відлітала кудись на розкопки, не кликала його, а коли він шукав її, виходила з байдужим обличчям, ніби дивуючись, що це за чоловік і чого він од неї хоче. А там знову припадала до нього, хапала його в обійми, цілувала пристрасно і довго, ніби шукаючи у поцілунках якоїсь відповіді, крутила його у виру розваг, танків, поїздок, прогульок, щоб знову кинути, відійти і забути.

Тільки Київ рятував Юрка. Щось доброзичливого було в спокійній гідности, з якою це місто вляглося на горах, виставивши з зелени дерев золоті бані Лаври на одному кінці і Святої Софії — на другому. Безкраїй краєвид лівого берега заспокоював його стривожену душу, а неспинний, могутній Дніпро впоював в неї енергію і жадобу руху та життя. Він подовгу сидів на кручі Володимирської Гірки, почуваючи, що перестає існувати як окреме сотворіння, а стає часткою цієї привітної і могутньої природи, розпливається в ній, єднається і з сонцем, і з Дніпром, і з зеленими соснами на березі внизу.

Та за яку годину-дві його Я знову виділялося з довколишнього оточення, повніше, дужче, новіще — і налите нестримною силою життя. Тоді він спускався на широкий шлях, що вів з Подолу, і шукав якогось воза, щоб швидше дістатися до княжого центру, до Святої Софії, де розташувалася група, в якій працювала Марія. Бачити Марію щодня стало для нього необхідною потребою, і дні, коли вона раптом десь зникала, не сказавши й не повідомивши його перед тим, були днями порожнечі і смутку, що їх могла вилікувати тільки всеохоплююча краса і спокій Києва. Та відірватись од Марії він не міг. Може б і міг — але не хотів навіть хотіти цього. Їх обійми і сварки, зустрічі і раптові розлуки, радість і образа, гнів і замилування — все це було таке живе, таке повне, таке справжнє серед усього дивного і ще малозрозумілого нового життя, що він дивувався, як міг пробути ці п’ять останніх років і уважати, що живе, і що живе навіть дуже цікаво.

Тому він навіть не питав себе, чи хочеться йому їхати в Оксфорд, дивитися, як Іван буде битися. Марія раптом закомандувала їхати, умовляючи інших, розповідаючи, яка то буде цікава і приємна подорож, як їм усім буде весело — і Іван заявив, що він теж їде, хоч Марія тоді навіть не питала, навіть не кликала його.

І от він летить з нею в одному літаку, і нічого не змінилося, нічого не з’ясувалося, ніщо не стало певним, крім одного — що він без неї не може жити. І що тому він не може відійти від неї, дати їй спокій, чекати, поки вона вирішить свою і його долю.

Часом, коли Марія раптом починала жартувати з Лі Ваном, сідала коло нього і починала довгі фахові розмови, — Юрко бачив, як загоралися очі в Лі Вана, і думав, що коли б Марія вибрала Лі Вана, коли б полюбила його, коли б почала з ним своє нове родинне життя, то він, Юрко, міг би це знести, зрозуміти, примиритись. Чого він не міг стерпіти, так це думки, що от ця ніжна дівчина перестане бути жінкою, перетвориться у таку саму струнку хлопчачого вигляду істоту, що їх навчився вже він розпізнавати серед сотень. Вони були веселі, і серце у них, очевидно, було на місці, бо були доброзичливі, мали багато друзів, охоче помагали одна одній і іншим. Але ця доброта була якась легка. За нею не почувалося глибини, вона давалася їм без зусиль — і від того, здавалося Юркові, вона втрачала свою вагу.

«Не штука бути добрим, як тобі добре, — думав часом Юрко. — Не штука зайнятися наукою, коли більше нічого робити, коли зректися життя, родини, дітей для тієї науки. Коли не треба дбати ні про кого і ні про що. От моя мати — та справді була добра… Пригадую, як батько повернувся з заслання, і ще не міг робити, було нам дуже тяжко. А проте мама кожного ранку одливала трохи молока і несла до тітки Домахи, бо там було четверо дітей, а вони не мали корови. Оце — була справжня доброта!»

І від однієї думки, що Марія може перейти в табір отих легко-добрих, легко-веселих, безтурботних дівчат, що витрачають своє життя — чи принаймні чималий шмат його, — на те, щоб вивчити