Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

— А скільки ж їх там? — запитав Рівний Сніг.

— Понад чотириста, але менше ніж п'ятсот, — повідомив воїн.

— П'ятсот! — повторив я з захватом. — П'ятсот коней!

Яке ж там паслося величезне багатство! Від самого вигляду табуна стискалися й тремтіли зачаровані індійські серця.

Міцний Голос, найзавбачливіший з нас усіх, адже йому було майже дванадцять років, занепокоївся, що ми стоїмо отак на видноті, на вершині пагорка.

— Мустанги ще побачать нас!

— Вони вже давно побачили…

Старий воїн похвалив брата, але запевнив, що це не шкодить:

— Навіть добре, що коні бачать нас здалека! Нехай призвичаюються до людей!

Хоч ми й були від табуна більше ніж за тисячу кроків, але добре відрізняли окремих коней. Деякі з них робили поривчасті, пружні рухи.

— Які баскі! — радів Міцний Голос.

— Оті карі, — зауважив Рівний Сніг, — навіть несхожі на коней. Стрибають, мов олені!

— Так! — згодився брат. — Але це все коні.

Ми дивилися пожадливими очима на мустангів і весь час боялися: от трапиться щось — сполоханий табун помчить вихором і вмить зникне ген за обрієм.

— Що він помчить — це можливо, але вже не втече від нас! — заспокоював хлоп'ят досвідчений воїн.

Міцний Голос перший побачив коня, котрий, як ми легко вгадали, був ватажком табуна. Чудовий синьо-сталевий огир! Він тримався збоку і, скубучи траву, раз у раз підіймав голову й допитливо роздивлявся навколо.

— Так, це їхній ватажок, — ствердив воїн. — За ним треба стежити найбільш!

— Чому?

— Табун слухається тільки його і виконує його накази. Куди він помчить, туди кинуться й усі. Це наш великий ворог.

Мисливці відразу ж почали виконувати добре обміркований план. В основі їхніх дій лежала глибока обізнаність із звичками диких коней. Насамперед воїни намагалися привчити полохливих тварин до вигляду людей. Уміння тут ішло в парі з надзвичайним терпінням. Отож табір, зовсім не криючись, посувався далі в тому ж самому напрямі, і лише кільканадцять мисливців, теж цілком одверто, рушили до табуна. Дехто був на конях, решта ішла пішки. Вони хотіли насамперед привернути до себе увагу мустангів. Уже з великої відстані мисливці почали кликати лагідними голосами:

— Гей, гей! Го-го! Га-га!

Всі коні, як один, задерли голови й, повернувшись до людей, нерухомо застигли. Нам легко було уявити собі палаючі очі, втуплені в групу воїнів, що наближалась до них. Яке це було чарівне видовище! Табун стояв, не здригнувшись, принаймні кілька хвилин.

— На камінь вони обернулися, чи що, дивися, Бізончику! — аж зітхнув Міцний Голос. — Точнісінько наче закам'яніли…

Ми посувалися в головній колоні разом з жінками й рештою чоловіків, але бачили здалека все видовище, мов на долоні.

— Може, коні стоятимуть так і стоятимуть, аж поки наші не підійдуть до них впритул? — спитав я.

— Фі! — зневажливо присвиснув брат. Він ще й рота не стулив, коли жеребець-ватажок підскочив і, голосно пирхаючи, розігнався просто до мисливців. Скидалося на те, що він хоче їх розтоптати.

— То він хоче їх настрахати!

— Дивіться, хлопці! Оце так сміливець! Не боїться людей!

— А він не розтопче наших? — запитав хтось.

— Побачимо.

Табун відразу ж кинувся слідом за ватажком. Це було схоже на атаку дикої орди. Оглушливий тупіт копит, люте пирхання. Пружні ноги дзвінко тупотіли по землі.

Але, не добігши до мисливців кроків на сто, коні зупинилися, врившись копитами в землю, і потонули в тумані куряви. З хвилину вони придивлялися, потім повернули назад і помалу побігли.

Сірий кінь не пішов за ними. Він ще не вилив весь свій гнів і мусив настрахати ворога досхочу. Він пирхав, іржав, шалено трусив головою і то ставав дибки, то раптом відштовхувався від землі всіма чотирма ногами й крутився млинком. Потім войовничо відстовбурчив хвоста й несамовито заіржав, неначе жбурляв мисливцям в обличчя свою зневагу. Лише через декілька хвилин він теж повернув назад і легкою риссю побіг слідом за табуном.

— О сміливий володарю! — майже співав наш чаклун Кінаси. — Хто тебе захопить в полон, сам стане вождем серед людей. Оце то воїн, оце герой! Як він лякав людей, як погрожував! Зухвалий диявол!

П'ять днів наші мисливці терпляче вистежували мустангів. Воїни сподівались, що коні, заохочувані цікавістю, неодмінно повернуться до них. І справді, табун кілька разів повертався назад. А коли мустанги виявляли бажання залишити нас назавжди, наші верхівці доганяли табун і виконували різні хитромудрі штуки. Вони добилися свого. Коні день у день ставали все менш полохливі. Кінець кінцем мисливці могли вже голосно кликати один одного й розмовляти поблизу від табуна, а мустанги спокійно скубли собі травичку. Лише коли до них наближалися менше ніж за сто кроків, вони поволі відходили від людей. Мабуть, переконалися, що ці двоногі істоти зовсім не були грізні: вони зчиняли великий галас, але не робили ніякої кривди.

То були пристрасні дні великої науки для мене! Я пізнавав таємниці життя тварин, їхню вдачу, як ніколи досі. Наша група ні про що інше не думала, окрім мустангів, а розмови дорослих біля вечірнього вогнища були для мене дуже повчальні.

Мустанги мали дивовижну звичку. Тихих, невидимих ворогів вони боялися мов