Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

— Добре наголодувавшись узимку, дикі мустанги допадаються до свіжої трави і від того всі хворіють на шлунок. У них так болять животи, що вони навіть втрачають швидкість. З цього й користуємося ми, індійці.

— А це правда, що дикі мустанги кружляють? — запитав Міцний Голос.

— Кружляють? Це ж як розуміти?

— Коли їх сполохує людина, вони тікають, але потім обходять кружка і знову повертаються на те ж саме місце.

— Так, Міцний Голосе, це правда. Мустанги, мабуть, хочуть знати, хто це їх сполохав. Так, це правда. Вони страшенно цікаві, і ця цікавість частенько призводить їх до згуби.

– Чому до згуби?

— Бо індієць через те може їх легше спіймати. Якби вони тікали навпростець — в одному напрямі, то мчали б, мов кулі, пущені з рушниці. Мисливець нізащо б їх не наздогнав…

Тут зважився запитати і я:

— А вовки? Оті паскудні вовки? Вони теж кружляють?

Коли ми мандрували на півночі, нас майже завжди супроводили вовки, що не покидали нас ні вдень, ні вночі. Мов упертий ворог, вони весь час стежили віддалік за нами. Воїни не раз влаштовували на них засідки і не одного хижака вбили, але це не дуже допомагало. Зараз же до нас знову долинало знайоме виття і обабіч сунули зловісні сірі постаті.

Моє запитання завдало клопоту вихователям і навіть викликало суперечку. Дехто стверджував, що вовки кружляють так само, як мустанги, але більшість була іншої думки: мовляв, не цікавість принаджує вовків до нас, а жадоба здобичі. Вовки вважали нас за дичину і шукали нагоди, щоб напасти.

Ми, діти, боялися вовків, наче злого духа.

— Нічого вони тобі не зроблять, — заспокоював мене батько. — Біля табору вони рідко нападають на людей, та й то лише взимку, коли дуже голодні.

— Чому ж тоді вовки біжать за нами? — питався я.

— Бо дуже люблять собаче м'ясо.

Я з тривогою подумав про свого любого Пононку. Правда, цей могутній пес загриз навіть росомаху в тяжкому бою, але чи зможе він подужати кількох вовків?

Пробираючись до пасовищ диких мустангів, ми зустрічали дедалі більше лісових хижаків. Нахабні й настирливі, вони підходили вночі до табору так близько, що до них можна було докинути каменем, і частенько їхнє виття. лунало біля нашого намету. Ми не раз чули в темряві відгомін кривавих сутичок між вовками й собаками. Тріщали гілки, лунало пронизливе гарчання, потім жалібне скиглення й стогони. Мисливці вибігали з наметів, стріляли в повітря. Вранці на землі були сліди крові і бракувало одного чи двох псів.

— Дурні, легковажні собацюги! — сердився Міцний Голос.

— Що ти кажеш? — спалахував я. — Вони ж билися з вовками, захищали нас, наш табір…

— Захищали, але як? Це не штука дозволити себе зжерти вовкам. Головне — перемогти!

Батько, як завжди, розв'язував нашу суперечку. Кожен з вас, казав він, має рацію, та нерозважний зухвалець викликає таку ж зневагу, як і боягуз. Тільки той, хто вміє поєднати відвагу з кмітливістю, стає великим воїном.

— Собаки, які загинули, — закінчував батько своє повчання, — були сміливі, але щиро скажемо, не дуже розумні.

— А хіба ж воїн, який гине в бою, не має розуму? — запитував я.

На це батько досить плутано пояснював, що це не так, що смерть може спіткати кожного воїна, навіть і дуже кмітливого, але кмітливість наче щит: здебільшого у бою захищає, але трапляється й так, що ні. Та в мене на думці весь час був мій Пононка.

«Невже він може загинути?» — мучився я.

Пононка завжди спав разом зі мною. Але тепер не хотів. Нахабність вовків не давала йому спокою, і пес кожної ночі кидався в бій. Лише вранці він повертався до мене, добре пошарпаний. Частенько на ньому була кров.

— Не бійся за нього! — заспокоював батько. — Пононка справжній воїн. В нього досить завбачливості. Недаремно він має вовчу кров. Не бігтиме туди, де не треба.

Але я все одно боявся. Міцний Голос, щоб мене заспокоїти, кілька ночей просидів біля намету з луком в руці. З цього лука він улітку вбив бізона і тепер хотів уполювати вовка. Кілька разів він бачив підозрілі тіні, але не зважився пустити стрілу, щоб не влучити в якогось собаку. Тим часом нас почали цікавити інші, важливіші події. Вовки відійшли на задній план.

Наші розвідники знайшли свіжі сліди диких коней. Вони бігли далеко попереду нас. Хоч ми й не бачили мустангів, але вони вчасно викрили наш табір: двічі описували велике коло, поверталися й підходили до нас ззаду. Все це ми вичитали з їхніх слідів. Лише на п'ятий день отакої гри в хованки ми побачили табун.

Батьки дозволили нам, хлоп'ятам, вилізти на вершину пагорка і подивитися на мустангів. Табун пасся на схилі невисокої гори. Там були мустанги найрізноманітнішої масті, і здалека табун здавався надзвичайно строкатим. Але що нас найбільше здивувало — то це їхня величезна кількість.

— Мабуть, з сотню буде! — прикинув Рівний Сніг.

— Більше! Куди більше! — гукнув Міцний Голос. — Я кажу — дві сотні.

— А я кажу, що їх тисяча! — випалив я голосно й схвильовано.

Наші слова почув один із старих воїнів і підійшов до нас, посміхаючись, з добродушним глузуванням:

— Ой ви, соколині