Корнелія Функе - Володар драконів

шпи… Одного крука. Абсолютно точно. На пальмі, поки ви спали. Але мені не хотілося вас будити.

Як добре, що ніхто не чує, як скажено калатає його серце.

— Це дуже погано, — пробурмотів Барнабас Візенгрунд. — Але якщо Сірчана шкурка вміє їх відганяти, нам, можливо, не варто надто турбуватися, навіть якщо наш друг гомункулус не схвалює кобольдових методів. Кобольд і гомункулус — це не просте поєднання, чи не так, Мухоніжко?

Мухоніжка ледь спромігся вичавити слабку посмішку. А що він міг відповісти? Що чарівні круки дуже мстиві? Що Сірчаній шкурці не варто було першій зачіпати їх, кидаючи камінь? Що круків у його господаря багато?

Бен знизав плечима і відсунув фіранку біля входу.

— Піду сходжу по Лунга, — сказав він. — Якщо вже круки тут, вони його рано чи пізно все одно помітять.

Зібеїда Халіб підвелась із подушки.

— Ми виженемо на дах наших кішок, — сказала вона. — І під кожне дерево так само. Можливо, це допоможе тримати круків на відстані, щоб вони не підслуховували.

— Чудово, — Бен сором’язливо вклонився їй, ще раз глянув на Гіневер і вийшов. Місцеві мешканці все ще чекали перед хатиною. Вони з цікавістю дивились на нього.

— Перекажи їм, що ми зараз повернемося, — прошепотів Бен Мухоніжкі, — і приведемо з собою дракона.

— Добре, як скажете, — мовив Мухоніжка і переклав його слова. Здійнявся здивований гомін, люди відійшли вбік, і Бен із Мухоніжкою вирушили в дорогу.

Дракон

Небо вигравало м’яким ранковим сяйвом, і сонце пекло ще не дуже сильно, коли Лунг із Беном та Сірчаною шкуркою підійшли до села. Над головою дракона кружляли зграї білих чайок і пронизливими криками сповіщали про його прихід.

Місцеві жителі його вже чекали. Вони стояли перед хатинами, тримаючи на руках своїх дітей. Весь берег був всипаний квітами. З дахів звисали паперові дракони, і всі, навіть маленькі діти, були одягнені у найошатніше своє вбрання. Бен, сидячи верхи на спині дракона, почувався королем. Він озирнувся, виглядаючи круків, але вони не з’являлися. Зате всюди сиділи сільські кішки, білі, руді, смугасті і плямисті — на кожному даху, біля дверей кожної хатини і в гілках нечисленних дерев. Лунг йшов по квітах повз людей і кішок, поки не вгледів Барнабаса Візенгрунда. Коли він зупинився перед професором, усі шанобливо розступилися. Тільки Зібеїда Халіб і Гіневер залишилися на своєму місці.

— Дорогий Лунгу, — сказав Барнабас із низьким поклоном. — Побачити тебе сьогодні для мене таке ж щастя, як за першої нашої зустрічі. З моєю дружиною ти познайомишся пізніше, але вже зараз я можу представити тобі мою дочку, Гіневер. Поруч із нею — Зібеїда Халіб, найвидатніший у світі фахівець із драконів, яка допоможе тобі перехитрити чорний місяць.

Лунг повернув до неї голову.

— Ти справді можеш це зробити? — здивовано запитав він.

— Мені здається, що так, Аждарху! — Зібеїда Халіб із посмішкою вклонилася. — Аждарха — так тебе називають нашою мовою. Хейян хазіц — бережи тебе Бог! Знаєш, я саме так уявляла твої очі, — вона нерішуче піднесла руку і торкнулася луски Лунга.

Тут у дітей минув останній страх. Вони вирвалися з рук батьків, оточили дракона і стали його гладити. Лунг покірно зносив це, тихенько штурхаючи мордою то одного, то другого. Діти стали зі сміхом ховатися за його лапами, а найсміливіші вчепилися за зубці хвоста і видерлися йому на спину. Сірчана шкурка від самого початку з тривогою спостерігала за небезпечним, як на неї, скупченням людей. Вуха у неї тремтіли, і навіть білий гриб, який вона гарячково гризла, її не заспокоював. Вона звикла уникати людей і ховатися, ледь зачувши або побачивши їх. Із появою Бена ситуація трохи змінилася, і все ж таки посеред такого натовпу серце малої кобольдихи скажено калатало. Коли поруч із нею на спині Лунга з’явився перший незнайомий хлопець, вона з переляку впустила гриб.

— Гей, — засичала вона на чужака, — ану злазь, чоловічку!

Хлопчик перелякано сховався від неї за зубець на гребені Лунга.

— Перестань, Сірчана шкурко, — заспокоював її Бен, — ти ж бачиш, що Лунг зовсім не проти.

Сірчана шкурка тільки загарчала у відповідь і міцніше вчепилася у свій рюкзак. Але чужого хлопчика зовсім не цікавив рюкзак. Він зачаровано втупився у волохату малу кобольдиху і щось тихо запитав. За його спиною з’явилося ще двоє дітей.

— Чого йому треба? — пробурчала Сірчана шкурка. — Я не розумію, про що ці люди говорять.

— Він запитує, — переклав Мухоніжка, що сидів у Бена на коліні, — чи ти — маленький демон?

— Що?

Бен посміхнувся:

— Це щось на зразок злого духа.

— Ах ось як! — Сірчана шкурка скорчила похмуру гримасу. — Ні, я не демон, — гаркнула вона на дітей, що виглядали з-за зубців Лунга. — Я кобольд. Лісовий кобольд.

— Дубідаї? — запитала одна з дівчаток, показуючи на хутро Сірчаної шкурки.

— Це іще що? — мала кобольдиха зморщила ніс.

— Це, схоже, місцева назва кобольда, — припустив Мухоніжка. — Правда, вони дивуються, що в тебе лише дві руки.

— Лише дві руки? — Сірчана шкурка похитала головою. — А у них що, більше?

Маленький хлопчик хоробро простягнув руку і, трохи вагаючись, погладив Сірчану шкурку по лапі.