Олександр Дюлович Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

— Що це, бий його небесна сила, означає?

— Ніхто не знає, що там з того боку.

— Я там був і, присягаю своєю нерозумною головою, що там не так уже й кепсько. Ясна річ, таких поторочів, як ти, мій зелений друже, там не стрінеш, але жити можна. Принаймні там я ні від кого ще так не драпав, щоб аж постоли димілися.

— Ви, пане розбійнику, то зовсім інша справа. Ви — людина тамтешнього світу.

— Неправда, і Зелений заєць там бував! Через нього я на ваші голови й звалився, щоб йому добряче тикнулося.

— Він — порученець Ґанджі-баби. Либонь, за якимось зіллям до вашого світу був посланий.

— То що ти радиш: скласти крила і заспівати «Вічную пам’ять»? — стиснув кулаки Пинтя. — Най буде, що буде!

Золота хмара помітивши, що втікачам нема вже куди летіти, осміліла й почала наближатися, готова розчавити їх об скелі. Та в останній момент, коли, здавалося, над ними вже засвітили свічки херувими, отаман наказав драконові брати різко вгору, і той встиг випірнути з-під вогню, що з льоту втелющився об прямовисну стіну. Тепер крилатий ящур мчав вертикально вгору вздовж скель, а розлючений Вогняний дощ мчав за ним знизу.

Та коли вершини скінчилися і змій із вершником почали задихатися від браку кисню, не лишилося іншого виходу, як махнути через гори, що темніли під ними. Більший страх вбиває менший, і Закрайсвіття зосталося позаду. Золота хмара зупинилася, вражена несподіваним поворотом погоні, але за хвилю відновила переслідування з подвоєним завзяттям. Видно, що й вона вже була на межі сил.

Однак щойно вони подолали пасмо скелястих гір і перед ними затемніли ліси, як почалося щось незбагненне. Золота хмара блякла і втрачала блиск. За хвилину вона цілком позбулася вогненного кольору і стала свинцевою. З неї ринула проливна злива, і була вона звичайнісінькою — мокрою і холодною.

— Гей-го! Вона втратила свої чари! Ми перемогли, братку! — щасливо засміявся Пинтя і поплескав по зеленій лусці дракона. — Усьому поганому кінець!

Але крилатому ящуру було не до втіхи: він хутко знижувався, наближаючись до хвойного лісу. Це можна було назвати падінням, якби змій не тримав свої крила розпростертими, завдяки чому вони все-таки спускалися рівномірно.

— Ой, леле! Щось мені зле, — вигукнув нарешті брат Шарканя. З його пащек полізли клоччя білої піни, а жовті, як топаз, очі, швидко туманіли.

— О, тільки не це! Ти жартуєш, братку?! Надумав мене розіграти? — не йняв віри опришко. — Ми вже майже вдома! Зараз я тебе зі своїми хлопцями познайомлю! Ох, буде райська гостина! Смажений на рожні олень, а не ваші сухі коржики! Ото від’їсися!

— Прощавай, Пинтю! Бачиш, ти боявся, що помреш, а це мене ковтає велике Ніщо. А я теж, як і ти, хотів кохати й мати діток, мов зелені огірочки, — дракон цілком заплющив чотири ока і з його ніздрів повалив густий чорний дим. Він безживно опустив крила і врізався в столітню ялицю, що своєю густою хвоєю врятувала їх від нищівного удару.

Пинтя отямився під деревом. Його бартка лежала за кілька метрів, а пропалений капелюх висів на гілляці. Згори на нього сіявся дощик із хмари.

Розбійник тримався за забите плече, що пронизливо щеміло. Він важко підвівся і озирнувся. Диво-дивне: тіла дракона ніде не було видно. Отакої! Не міг же він відлетіти сам після такого страшного зіткнення! Адже в гарячці верз казна-які нісенітниці! Принаймні міг би попрощатися з Пинтею! Ото вже біда з тими закрайсвітянами — вразливі, як дівчата на виданні. І слова їм зайвого не скажи, бо надуються і аж лускатимуть від образи. Що той Прунслик, що Зелений заєць, що Фаралампас. Усі якісь недоправлені. Хоча є й між ними відважні хлопці. Як той-таки Молибог чи Кудлош. Він би взяв їх до своєї ватаги… А тепер ще й цей дракон! Начебто боєць, а чкурнув, аж закурилося. Ні, щоб по-товариськи чаркою зігрітися, іншого звичаю скуштувати, ні, відразу додому полебедів. Чи покульгав? Як там буде правильно в небесному війську?

Але думка про смерть змія верталася до нього знову і знову. Гаразд, навіть якщо припустимо, він помер, то де, в дідька, його тіло? Я ж, либонь, не настільки осліп, щоб таку груду м’яса не помітити? А може, чекай-чекай… Може, й він на когось перекинувся? Он Золота хмара обернулася на звичайну. Чи ж не тому мешканцям Закрайсвіття і заказана дорога в наші гори?

Пинтя уважно обстежив усе довкола: роздивився лапату ялину, потрощену з лівого боку, глицю, яка щедро встелила ґрунт під деревом. Не знайшов нічого, окрім своєї зламаної люльки. Та якби був пильнішим, то під широким листком папороті побачив би перелякану до смерті пузату зелену ящірку. Вона була потворною, бо мала чомусь аж дві голови.

Та вже було як було. Отаман не любив загадок, тож, не зважаючи на біль у передпліччі, надумав видертися на найближчу вершину і все гарненько роздивитися. Якщо дракон утікає, то він його ще може помітити.

Підійматися на кручу було нелегко, та розбійник так занудьгував за рідними горами, що набирався снаги від знайомих запахів, звуків, молодих кольорів, якими упивався на повні груди. Він біг догори, наче причинний. Все тут було інакшим, ніж у Закрайсвітті, адже весна щойно розповилася.

«Чому так виходить, що людина, яка має гарну теплу домівку і м’яку постіль, лізе самому чорту в зуби, спить на камені, їсть корінці та важить щомиті своїм життям?» — міркував він, перескакуючи з каменя на камінь.

Спираючись на топірець, задиханий ватаг нарешті виліз на гірський хребет, з якого відкривалася велична панорама.

— О-го-го-го-го! — гукнув він на всі гори.

Пинтя уважно роздивлявся Чорну полонину, оточену по боках непрохідними лісами, які він знав, мов свої кишені. У захмареному небі не було видно ані зеленої цятки. Дракона ніде не було.