Олександр Дюлович Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

Прегарна дівчина з невимовною тугою-жагою дивилася на нього волошковими очима, які так запали йому в душу з першого погляду. А її перли одна за одною скрапували додолу.

— Ні, не кажи такого, любко! Бо моє серце може розірватися від туги!

— Я теж ніколи тебе не забуду, дивний лицарю! Тому хочу поцілувати тебе, аби навіки запам’ятати цей прощальний цілунок! — мовила вона срібним голосочком, бгаючи рученятами мереживну хустинку, що пахла конваліями.

І вони поцілувалися таким легким, тремтливим цілунком, на який здатні тільки найніжніші серця, що вперше в житті покохали. І якщо є на світі мить блаженства, то це була саме вона. Та щойно безмежно щасливий розбійник пригорнув Церцерушку до свого пломенистого серця, як блакитна кулька розчинилася в повітрі, наче її ніколи й не було, хоч ошелешений Пинтя ще відчував на губах тепло найчарівнішої дівчини обох світів, гарної, мов квітка, напоєна вранішньою росою.

— Господи, невже це правда? — загримів з розпуки його голос, який, здається, пронизав усю небесну сферу. — Невже ти можеш нас роз’єднати? Чи ти зумисне підняв мене до небес, аби кинути на самісіньке дно?

Але згори йому ніхто не відповів.

Сила потроху покидала Дракона, і Золота хмара знову наблизилася до них. Тож Пинтя, в якого аж кров кипіла в жилах, мусив урвати свої закохані плачі і стати до герцю. Він вирішив діяти перевіреним способом: вихопив Вогняного корбача і щосили луснув переслідувача.

Небо пронизала блискавиця, а простір довкола струснув страшенний грім. Хмара пустила із себе струмінь вогню, спалюючи вщент зелену долину. Однак відстань між летючими супротивниками вже не скорочувалася. Хмара наче боялася підлітати ближче, аби не потрапити під пекучий Вогняний корбач.

Пинтя знову замислився над словами Церцерушки. Що воно, на Бога, означає? Для чого на світі створені такі труднощі, коли люди хочуть просто любити одне одного. «А чи люди?» — прикусив він губу, коли згадав, що Церцерушка — донька Ґанджі-баби та Гиндибука. «Ото пощастило з тестем і тещею, дідько б їх тріпав! — усміхнувся він до себе. — Хоча гіршого дідька за них і не вигадаєш».

«Церцерушка мене дурить, — заспокоював він себе, крутячи в руці Золотий батіг. — Хоче, аби я не морочив собі голови через неї. Наївна дівоча душа! Але вона ще не знає розбійників! Який би дурень відмовився від такої краси? Ні, ти будеш моєю, любко-душко! І буде в нас п’ятірко хлоп’ят — таких красних лсгінів, що гай-гай! На всі гори не буде ліпших! Якщо дракони з людьми кохаються, то чому я не можу одружитися з повітрулею?.. А може, її слова означають щось інше… — Тут йому здушило в грудях і він хапливо озирнувся, чи не наблизилася погоня. — А може, я ще сьогодні віддам Богові душу?.. Недарма кажуть — кого боги люблять, того забирають до себе молодим. І що я тоді заспіваю у Жорнах часу? Господи, що там треба казати? А-а, як ти жив і для чого? Ну, це якось відбрешемось! Як сказав би мудрий Фаралампас, багато лиха ти накоїв, Пинтю, але й дещо доброго встиг зробити. Якщо я й робив дурниці, то не зі злого серця й ворожого умислу, а ненароком чи від дурної голови. Але ж я в школі не вчився, то звідки той розум візьметься? Це вагомий аргумент для суду. Навіть небесного».

Ось так плуталися гарячкові думки у голові бідолашного отамана, коли попереду забовваніли скелі, під якими розкинулося Тихе озеро. Це була околиця Закрайсвіття, за якою все закінчувалось. Або починалося — це дивлячись, з якого боку дивитись. Саме тут розбійник уперше познайомився з мешканцями цієї чудернацької країни. Тут Церцерушка розповіла йому про принцесу Геремію.

Лише тепер Пинтя збагнув, що він був якоюсь дивною іграшкою в руках таємничих сил, які через нього вирішували свої хитромудрі справи. «Видно, вона хотіла, аби я визволив від чарів їхнє Закрайсвіття, — здогадався парубійко. — Гей-го, та я ж це й зробив, до холери! А зараз що — загину? Згорю, як нетребний недогарок у цій вогняній печі? Чорта лисого!»

— Як ти чуєшся, крилатий брате?! — гукнув Пинтя драконові.

Але двоголовий змій, що наче стара шарманка, тяжко хрипів обома пащеками, тільки судомно глитнув слину. Видно, довгий переліт давався йому великими зусиллями і в нього вже не було моці й на кілька слів.

Ситуація здавалася цілком безнадійна: приперті до скель, вони мусили йти на зниження, підставляючи себе під пекельний вогонь. Можна було спробувати сховатися в озері, але хмара могла висіти над ними як завгодно довго. Зрештою, своїм вогнем вона могла навіть висушити ставок. А на маневри вже не було ні простору, ні снаги.

Це все, мабуть, розчовпала і золота хмара, яка невідступно летіла за ними на відстані досяжності Вогняного батога, не наддаючи прудкості. Певно, надумала поквитатися з ними, коли, знесилені, вони самі впадуть їй до ніг. І ця трагічна мить невблаганно наближалася…

Отаман мало не гриз батога, шпарко роззираючись довкола у пошуках бодай найпримарнішого порятунку. Під ними вже віддзеркалювалося непорушне плесо, обабіч якого зеленіли чагарі та верби, — тут вони з Прунсликом смажили на багатті рибу. Ох, яка вона була смачнюща — просто в роті танула. Власну губу можна було проковтнути! Пинтя згадав, що вже давненько і крихти в роті не мав, тож кишки, либонь, вже приросли до поперека.

Ет, це ж було зовсім недавно! Минув тиждень, а опришкові здавалося, що промайнуло ціле життя — гостре, дивовижне, сповнене пригод і небезпек. А головне… Але про це іншим разом. У легшу хвилю.

Пинтя окинув оком скелі. Он та розколина, звідки він випав, женучись за Зеленим зайцем. Тепер вони з вуханем друзяки, але як це йому зараз допоможе? Ні, в цю діру вони з драконом не залетять: розмах крил не дозволить.

А якщо… Отаман глипнув на шпилясте верхів’я. А якщо перевалити за нього?

— Ми можемо перелетіти через скелі? — запитав він дракона.

— Потопельник і