Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

Ох, якби не Сашко, Софійки вже тут не було б!

А хлопець поважно виходив східцями назад і ніс на простягнутих руках…. голову! Тільки голова була мармурова, від скульптури! Кам’яні кучері обрамляли бліде жіноче обличчя.

— Венера? — Софійчиному здивуванню немає меж.

— А-а-а, то ви про це! — розсміялась баба. — Я собі й не туди, що в льоху на діжці замість Гніту шматок пам’ятника панського! Притаскав син якось додому це добро, то чого має пропадати?

Тепер Софійці було страшно зовсім по-іншому. Де межа людської убогості? Як у тих, що міняють людей на псів чи виганяють джипами-пістолетами зі свого лісу, так і в тих, що ламають шедеври і накривають ними капусту?

Але зворотний шлях повернув Софійці мрійливий настрій. Навіть з пеньками на узбіччях, дорога, оздоблена зеленими хвилястими полями, така гарна, що йшов би собі та йшов!

— Підвезти? — догнав і зупинився охайненький старий автомобільчик. Здається, марки «Запорожець», чи запор, як Вадим такі називає.

— Було б непогано! — за всіх відповів Сашко.

— Хочете — їдьте, а я маю пройтись, помилуватись і подумати! Дорогу знаю, останній автобус на Вишнопіль пізно увечері. Куди спішити?

— То сідаєте чи ні? — привітно поцікавився кругловидий водій.

— Гайда! — кивнула Ві-ку-ку, яка досі не отямилась після пригоди з погребом.

— Якщо Софійка пішки, то й ми теж! — сказав Фадійчук.

— Як знаєте! — запорожець поторохтів далі.

Що ж, тим краще. Софійка знов віддалась веселому крокуванню назустріч сонячним краєвидам.

Але сонячними краєвиди були недовго. Зненацька небо над одним полем почорніло. Знявся вітер і темними хмарами заволокло все небо. Крокування довелося зробити ще веселішим: от-от їхню трійцю накриє шалена злива! Софійка вже б і не проти під’їхати, але, як навмисно, ніде жодної машини. Вони тут рідкість: і коли йшли сюди, не бачили їх. Тому й поросла «сошейка» травою між камінцями.

Але за кілька секунд уже було не до трави й не до камінців. Із неба лило як з відра! Сховатись ніде, поблизу жодного дерева!

— Біжімо! — Сашко похапав Софійку і Віту за руки й потяг уперед.

Зашпортуючись, побігли нерівною кам’яною дорогою. Побудованою, до речі, «за панії». Мало того, що змокли до нитки, то ще й темно-синє небо пронизалось жахливими блискавицями. Услід прокотився оглушливий грім.

Софійка злякалась, що знепритомніє: мов жива, постала пригода, пов’язана з прокляттям роду Кулаківських! Сашко теж про неї згадав, ще сильніше стиснув Софійчину руку й прискорив біг.

А блискавки вже лупили зусібіч! їх не заступали навіть темнющі хмари й не перекривала стіна води!

Громи, здавалось, рокотали по всьому світі й над самісінькими головами водночас.

Що робити? Що робити?! Ліда Василівна казала, що дуже небезпечно в грозу бути одиноким об’єктом на просторі! Але куди, куди ж тут діватись?

— Мобілки! Повимика’ мобілки! — спинилась Віта. — Вони притягують грім!

Сяк-так, біжучи, повідмикали. О, якби це помогло врятуватись від грозового пекла, готові й повикидати їх!

— Швидше! — Сашко через силу волік за собою Віту й Софію, а вони, зморені й паралізовані страхом, ледве перебирали ногами.

Господи, хоч би на видноколі яка машина! Якби Софійка сіла у той запорожець, не наразила б на небезпеку себе і друзів!

— Може, заляжем в озимині? — мляво пропонує Ві-ку-ку.

Софійка б і рада вже десь упасти, але Сашко тягне уперед:

— Щоб поздихати від страху? Чи захворіти? Ні, оно вже село!

— Боженьку, порятуй, порятуй, порятуй! — повтороювала Софія затерплими вустами.

Село показалося ще не скоро. Аж через сто мільйонів блискавиць і громів! Через мільярди кубометрів крижаної води! Коли вже не вірили, що добіжать…

У хаті Сашкова мама спішно перевдягла їх у сухе, а баба Ксеня заварила гарячого чаю.

Коли переляк став минати, надумала затихати й гроза. Небо проясніло, дощ утихомирився, громи-блискавиці подаленіли…

— А що? А нічого так пройшлись! — спромоглась пожартувати Софійка.

— І помилувались, і подумали! — багатозначно додав Сашко. Його мокра чуприна стриміла в різні боки смішним їжачком, і зараз він був дуже милий.

Віта мовчала.

А ще за півгодини Софійка, стоячи у веранді навпроти відчинених дверей, дзвінко оголосила в пропахлий озоном умитий щебетливий сад:

— Увага! Федір Тютчев, переклад Рильського! «Весняна гроза»!