Адам Багдай - Пірати Співучих островів

— Тобі добре, Іво? — поспитав я.

— Фантастично!

— А про що ти думаєш?

— Ніяково мені, що я так налетів на тебе. То ж моя вина, що...

— Дурниці. Може, навіть добре, що ми сюди припливли.

— Можливо...

— Може, ми ніколи в житті не побували б на цьому острові. Тобі так не трапляється, що хочеться побувати скрізь? Бо мені здається — людина повинна все побачити.

— Не вдалося б. Світ такий великий і широкий...

— Так, але жаль мені, що не знаю всього світу. Я навіть усієї Польщі не знаю. Був уже в багатьох місцях — у горах, на озерах, у лісах... Усе мені подобається. Навіть коли я йду парком і бачу пташок, то теж радію. І тому я хотів би побувати скрізь. А часом хотілося б бути скрізь одночасно.

Іво присів навпочіпки, уважно глянув на мене.

— Ти, мабуть, збожеволів!

— Ні, просто люблю часом помріяти, а коли мрієш, то в голову лізе всяка така всячина. Одного разу мені здавалося, що я подорожую в часі.

— В чому?

— В часі, розумієш? Здавалося, ніби я живу не тепер, а колись давно. І немає ще ні автомобілів, ані паровозів, і взагалі ніяких машин, а я при дворі якогось князя...

— Буйна у тебе фантазія. А може, тобі снилося... або читав щось таке.

— Можливо, бо я читаю багацько, і найдужче люблю книги про подорожі та про лови. Це теж спосіб подорожування...

— Думкою.

— Ну звісно. А куди б ти хотів насправді поїхати?

— Хіба я знаю... Може, в Африку або Таньганьїку, там, кажуть, є резерват, де забороняється вбивати звірів, і взагалі чудово...

— А я — на Аляску. Я читав прекрасну книжку про Аляску. На Алясці, брате, найбільше всякої звірини. Здибати ведмедя — це так, як у нас сарну, а лосі там — наче зайці! І фантастичні ліси, і прекрасні гори, а в горах бистрі потоки, а в потоках повно пестрюги та лососів. І індіяни, які живуть іще зовсім первісним життям. Страшенно хотілося б поїхати колись на Аляску...

— Хотіти можна, але ж треба мати торбу грошей.

— І паспорт,— сумно додав я.— Коли я виросту і зароблятиму, то, може, й виберуся.

Тут ми урвали свою цікаву розмову, бо на морі показалася моторка, а за нею — чоловік на водних лижах.

Іво зітхнув.

— Ех, брате, ти збираєшся на Аляску, а нам треба подумати, як дістатися назад до Дубровника, бо твій дядечко на смерть зажуриться.

— А справді, як звідси дістатися до Дубровника?

— Найлегше — пароплавом, але потрібні гроші.

— Скільки коштує квиток?

— Не знаю. Можна довідатись на пристані.

Ми подалися до пристані, і гадки не маючи, що по дорозі станемо гендлярами.

А було так. Ідучи стежкою понад тією скелею, з якої я навчився стрибати, ми здалеку уздріли три смоковниці, геть усипані плодами, котрі самі просилися, щоб їх зірвати. Вони були красиві, соковиті і казково солодкі. Підкріпили ми свої ослаблі організми, а потім Івові сяйнула геніальна думка.

— Слухай,— сказав він,— нарвімо їх і продамо на пляжі. Може, вистачить на квитки.

— Гаразд, тільки чи можна їх рвати?

— Ти ж бачиш, дерева ростуть на пустирищі. Це дикі смокви або рештки старого занедбаного саду.

Іво стягнув сорочку, розіслав її на землі, і ми взялися до роботи. Вмить нарвали стільки, що більше вже не вміщалося на розісланій сорочці, й урочисто рушили до містечка. По дорозі побачили широкий пляж, він аж кишів людьми. Діти, молодь, дорослі, старі — всякого віку, всякого кольору!

Ми зупинилися на самому березі, розклали на чистому камені свій крам і вже готові були продавати, тільки не знали по чім.

Підрахували на око, що одна смоква має коштувати вісім динарів. Але ж це нелегальна торгівля. Якщо ми візьмемо за смокву п’ять динарів, то покупець буде задоволений і ми залишимось із чистим сумлінням, тим паче, що краму у нас доволі.

Іво став на сусідньому камені, задер голову і голосом арабського вуличного торговця закричав:

— Смокви! Смокви! Солодкі, соковиті, дешево — по п’ять динарів! По п’ять динарів!

Репетував на все горло, мало барабанні перетинки не лопались. Нічого дивного, що скоро нас оточили туристи, приваблені співучими вигуками молодого торговця.