Петро Михайлович Лущик - Ратники князя Лева

лісами. Митрополиту там вдалося утворити єпархію, тому Менгу-Тимур і зробив Кирилу приємний жест.

— Хан став православним?

— Не будь смішним! Якщо хани і приймають християнство, то лише для того, щоб похизуватися перед сусідами. Ногай став мусульманином — тоді хтось оголосив себе православним. А як жили вони згідно із законами Яси[26], так і живуть. І якщо вони стали віруючими, то не перестали бути поганами. Руерг не може примусити ігумена зробити будь-що, коли той цього не захоче. Остання надія госпітальєра — це ми.

— Але не штурмувати ж нам цей монастир! — запально вигукнув Тугар.

— А я і не збираюся його штурмувати. Моє завдання — не допустити туди Руерга.

Тугар вимушений був згодитися з братом. Хоч з допомогою того ж таки іоанніта можна було проникнути в монастир, він розумів: найперше — завадити це зробити комусь раніше.

— А що мені сказати йому? — запитав Тугар.

— Скажи, що пан соцький зволили думати.

Той здивовано подивився на «пана соцького», але нічого не сказав. Зрештою, негоже, щоб намісник короля Руського про щось домовлявся із намісником монгольського хана. Для цього є старший брат.

XXVI

— Або король Лев сильно ризикує, або тут є щось таке, про що світ не здогадується!

Капітульєр Ульріх фон Зальц із здивуванням і захопленням спостерігав, як городяни метушаться біля міських стін. Свого часу йому довелося побувати у Львові. Тоді ще стояв старий дерев’яний мур, який невдовзі той-таки Лев наказав знести, залишивши декілька воріт. Зараз король зніс зайві ворота, відсунув межі міста і заклав фундамент нових, цього разу вже кам’яних, мурів.

— Чому гер капітульєр так думає? — запитав радник Ганс Нойбург.

— Може, я не все знаю, але мені здається, що русам не дозволено зводити будь-які оборонні укріплення, — пояснив Ульріх фон Зальц. — Але судячи з побаченого, я дійсно не все знаю.

Різка німецька мова послів була незрозумілою для руського вуха, і дружинники, що супроводжували посольство, невдоволено прислухалися до розмови. Ще у Луцьку їм доручили супроводжувати десятьох німецьких послів до Львова, а далі — як вирішить король. Залишалося невідомим, чи розмовляли німці руською мовою, тому навіть між собою семеро дружинників старалися менше говорити. Зараз їхня подорож закінчувалася, і всі семеро сподівалися, що далі німці вирушать самі, або принаймні з ними поїдуть інші.

Вони в’їхали в місто саме тоді, коли король вирішив здійснити свій задум. Боячись, що Ногай передумає або спробує якось переінакшити свою згоду на відбудову міських укріплень, Лев поспішив якнайшвидше почати зводити кам’яний мур. Звідусіль до міста звозили каміння і складали по периметру майбутнього муру. Руський король готувався до відбудови майбутньої столиці.

Невідомо, навмисно чи випадково, але німецьке посольство поселилося у Стояна Лісника, чим укотре викликало чорну заздрість сусідів-конкурентів. На ранок наступного дня фон Зальц відправився до печатника Захарія Витановича зі сподіванням, що той організує йому зустріч з королем. Прийнявши багаті дари, Захарій пообіцяв посприяти проханню німця. Насправді Лев подібні посольства приймав одразу, без затримок, але печатник міркував інакше: чим пізніше прийме король багатих прохачів, тим довше вони побудуть у місті і тим більше грошей покладуть у міську казну. Але дуже довго заставляти чекати іноземців ні Захарій, ні тим більше Лев не хотіли й не могли, тому вже третього дня Ульріх фон Зальц стояв перед троном короля Лева Даниловича.

Цього разу Лев прийняв послів не на самоті, як звичайно. Обабіч його трону сиділи Констанція і син Юрій, трохи далі стояли печатник Захарій і воєвода Діонісій Павлович. З іншого боку за троном Юрія, весь напружений, примостився син Тройдена, Римунт. Лев вирішив не перетворювати сина вбивці Шварна на заручника: Римунт, якого тут називали Романом, заприязнився з королевичем і, судячи з його поведінки, не збирався повертатися у литовські ліси. Присутність Римунта під час аудієнції німецьких послів була невипадковою: цим Лев хотів показати, що не надає великої уваги особистим відносинам з Тройденом. Для нього головне — безпека на півночі. Німцям же напевне було відомо, хто такий Римунт.

Після обов’язкових у таких випадках слів привітань король поцікавився метою їхньої появи тут, на Русі.

— Ми прямуємо у Святу Землю, — говорив Ульріх фон Зальц. — У нас із собою лист Головного магістра Німеччини до Гросмейстера Анно фон Зангерсхаузена. На жаль, Бог вирішив наслати на нас чергове випробування нашої віри. На землю, рясно окроплену кров’ю наших братів, знову напали полчища іновірців. Головний магістр просить Вашу величність посприяти нам у поході вашими землями.

— Що ж ви, десятеро навіть найкращих, сподіваюся, воїнів ордену, можете зробити там, на Святій Землі? — здивувався Лев. — Мені розповідали, що сарацинів — як сарани!

— Усе в руках Божих! — перехрестився капітульєр. — До того ж Ваша величність напевне знає, що Гедеон з трьома сотнями вибраних розбив незліченне військо мадіанитян.

З цими словами фон Зальц простягнув Леву листа. Король заглибився у читання. Головний магістр Німеччини, посилаючись на угоду 1254 року, попросив «короля Русьції Лео» не перешкоджати подорожі його посольства, яке поспішає на допомогу своїм братам, оточеним у замку Монфор.

— Я, звичайно, виконаю прохання магістра, але прошу зважити, що не на всьому шляху зможу гарантувати вашу безпеку, — відповів Лев. — Ваш шлях проляже повз фортецю Тустань,