Петро Михайлович Лущик - Ратники князя Лева

— Тоді я вас слухаю!

— У мене був названий брат. Після того як померла моя маги, батько одружився вдруге із вдовою герцога, яка вже мала сина. Оскільки все майно і титул батько віддав мені, рідному синові і старшому до того ж, мій названий брат вступив до ордену. Ми з ним ніколи не були близькими, а після рішення батька — і поготів, проте ніколи не ворогували. Наші дороги розійшлися. Ми більше не зустрілися, і лише кілька років тому я дізнався, що брат наклав своєю головою на вашій землі.

— Тут? — здивувався Тугар, почувши таке від госпітальєра.

— Так. Мій брат був серед тих, хто коронував вашого короля.

— Як його звали?

— Гійом де Пардо.

Тугар похитав головою, мовляв, уперше чую.

— І що ви хочете від мене, cip?

— Мій брат загинув поблизу цього міста, — продовжив Руерг. — Я дізнався, що його поховали десь у місцевому монастирі.

Тугар мимоволі скосив погляд на скелю. Руерг помітив цей рух.

— Так, саме там. Звичайно, це не є основною причиною моєї появи у Бакоті, я все ж намісник хана Ногая, але мені хотілося хоча б помолитися біля могили брата.

— Я співчуваю з причини вашої втрати, cip, але що я можу зробити? — запитав Тугар.

— Тутешній ігумен не дозволяє нікому, крім ченців, підніматися на гору. Знаючи, що я вірний Риму, він навіть не говоритиме зі мною.

— Але ж я також вірний Риму!

— Зате ваш брат — православний! Йому легше вмовити ігумена впустити нас до монастиря.

— Досі це не вдавалося.

— Ви теж хотіли? — ошелешено мовив Руерг.

— Хотіли помолитися. Ігумен Григорій вказав нам на прибудову внизу. Мовляв, увійди до келії, зачини двері і помолися.

Руерга ця відповідь не вдовольнила.

— Що ж робити? Я дав обітницю своїй мачусі. Перед смертю вона попросила мене віднайти могилу її сина і відправити службу, — сказав він.

Почувши таке, Тугар мовив:

— Якщо так, то, з вашого дозволу, cip, я пораджуся з братом. Гадаю, удвох ми знайдемо, як вам допомогти.

На цьому розмова й завершилася. Карл Руерг попрямував до свого будинку, у якому ще вчора жив воєвода Славомир, а Тугар поспішив знайти молодшого брата, щоб поділитися з ним своїми міркуваннями.

Нічого з того, що повідав йому госпітальєр, правдою не було.

Вислухавши брата, Неждан запитав:

— І що ти про все це думаєш?

— Мої підозри справдилися: Руерг дійсно шукає могилу Гійома, але зовсім не для того, щоб помолитися. Насправді його цікавить каміння!

— Як і нас, зрештою!

— Але я розшукую цей скарб для благородної справи...

— Тугаре, замислися на мить, що ти кажеш! — запально перебив його Неждан. — Про яку «благородну справу» йдеться? Кому ти збираєшся віддати скарб? Папі? Він помер. Великому магістру? Едуарду? Я впевнений, що й Руерг те саме відповів би на подібне запитання: скарб послугує благородній справі поширення віри у світі! Тільки для цього потрібно обов’язково, щоб скарб дістався госпітальєрам!

— Тоді кому?

— Ти пам’ятаєш нашу угоду: скарб Гійома має лежати там, де лежить зараз. Але я зроблю все, щоб він точно не дістався Руергу!

— Як?

Неждан знизав плечима.

— Будемо думати.

Він розумів, що, перешкоджаючи госпітальєру заволодіти скарбом Гійома (про який у Неждана були великі сумніви), тим самим допомагає Тугару здобути його. Але брат правий: головне зараз — не дозволити Руергу забрати коштовне каміння. А тоді обмислити, як бути далі.

— Я не розумію ось чого, — мовив Тугар.

— Ну?

— Руерг — намісник Бакоти. Тобто людина Ногая. Йому досить лише наказати, і всі зроблять, що потрібно.

— На що ти натякаєш? — не зрозумів Неждан.

— Невже Руерг не може просто наказати ігумену Григорію пустити його в монастир?

Молодший брат похитав головою.

— Ні, не може.

— Чому? — здивувався Тугар. — Непереможна орда не може примусити якогось монаха підкоритися її волі?

— Ти сам бачиш, що не така вже вона й непереможна. Якби так було, не загравав би Ногай із нашим королем. Це по-перше. А по-друге, митрополит Кирило (ти знаєш, він посварився з Данилом і перебрався у Моксель[25]) випросив у хана ярлик, що звільняв церкви від податку і від втручання ханів.

— Дивно. Чому саме так?

— З Переславля, де перебуває Кирило, до Сараю близька дорога, навіть якщо вона пролягла