Петро Михайлович Лущик - Ратники князя Лева

— Дякую, воєводо! Смію запитати: як мені поставитися до намісника Ногая? — поцікавився Неждан.

— Зауважу, що головним у місті стане він, але слухатися його тобі не належно. Він — слуга хана, ти — короля! Ми покинемо Бакоту одразу після Великодня.

— Я хочу уточнити: чи є щось таке, що я маю знати? — обережно додав Неждан.

— Та нічого такого, — знизав плечима Славомир. — Хіба що те, що купці, які завітали до нас недавно, повідомили одну новину...

— Що за новина? Це стосується нашого перебування в Бакоті?

— Не знаю, стосується воно чи ні, але твого брата — напевне. Твій брат — латинянин, а купці казали, що ще на початку зими помер Папа Римський. Я навіть не знаю, як його звали.

— Климент, — підказав Неждан. — Але ж і намісник Руерг — латинянин! Він знає?..

— Чом я мав йому повідомляти? — знизав плечима воєвода. — У нього свої справи, а в мене — свої. Якщо хочеш — можеш сказати йому. Можливо, цим ти трохи розворушиш його, а то за весь час, що він тут, я не почув від нього і кількох слів.

— Скажу, — пообіцяв Неждан. — І не я, а Тугар. Свій свого зрозуміє краще. А хто став замість Климента?

— Поки що — ніхто їхні кардинали ніяк не можуть дійти згоди.

Воєвода підвівся.

— Що ж, на цьому й усе, — сказав Славомир. — А зараз іди, мені потрібно підготуватися до відбуття.

Неждан не пішов до ратників. Він зустрівся з братом. Тугар стояв на тому ж місці, де він і залишив його.

— Ну? — запитав Тугар.

— Навіть не знаю, радіти цьому, що сталося, чи сумувати, — почав Неждан.

— Ти про що?

— Воєвода залишає нас із тобою у місті. Усі решта вирушають після свят.

— Це ж чудово! — радісно вигукнув Тугар:

— Ще одне. Можливо, ця звістка нам на користь. Узимку помер папа Климент.

Почувши це, Тугар перехрестився.

— Хто новий папа? — запитав.

— Ще не обрали. Це все, що я можу сказати. Це на користь?

— Є зачіпка заговорити з Руергом... — замислився Тугар.

— Стривай! А якщо він тебе також запам’ятав?

Тугар заперечив.

— Навряд. Для нього я був звичайним зброєносцем, до того ж — із ворожого ордену. Та й тут він жодного разу нічим не виказав, що упізнав мене.

Славомир з військом покинули Бакоту третього дня після Пасхи. Він попрощався з Нежданом і Тугаром, пообіцявши наприкінці літа прислати заміну. А вже наступного дня Карл Руерг сам підійшов до Тугара. З несподіванки русич, що саме переходив зі своїм клунком з будинку, де жив з усіма ратниками, до більш пристойного помешкання, аж укляк на місці.

— Я маю намір поговорити з вами, — без вступу почав Руерг.

— Я вас слухаю, cip... — відповів спантеличений Тугар.

— Знаю, ви брат Неждана, але, на відміну від нього, вірите у правдивого Бога.

Тугар хотів заперечити, що це не зовсім так, як собі уявляє достойний лицар, але не став цього робити — ще невідомо, чого той хоче. Натомість сказав:

— Так, я вірую у Filioque[24].

— Тоді нам буде легше зрозуміти одне одного.

— Я вас слухаю, cip.

Тугар побачив, що шанобливе звертання до вподоби госпітальєру, і вирішив і надалі триматися подібного тону розмови.

— Хочу запитати: де ви знайшли для себе вчителів? — продовжив Руерг. — Тут, серед схизми і поганства?

— До того як прибути сюди, я жив у Львові, — пояснив Тугар. — Княгиня Констанція, дочка короля Бели, заклала у місті костел братів-домініканців. Брат Яків, з яким мене звела воля Божа, зумів посіяти у мою душу зерна справжньої віри.

— Бачу, вони впали у родючий ґрунт, — зазначив Руерг і продовжив: — Як вас звати?

— Тугар.

— А при хрещенні?

— Йоганн. — Тугар назвав своє похресне ім’я на німецький лад. — Але мене всі називають Тугаром.

— Нехай буде так. Мені потрібна ваша допомога.

— Я весь — увага.

Тугар зрозумів, що зараз розкриється таємниця появи іоанніта Руерга на Русі.

— Я хочу бути певен, що наша розмова залишиться між нами, — попередив Руерг.

— Я можу це пообіцяти, cip, якщо почуте не зашкодить моєму королю, — гідно відказав русич.