Джон Роберт Фаулз - Маг

ось нарешті Лілі виголосила вирок, що ціна її кохання — це моє повернення на війну, не задля неї, а задля мене. Щоб я віднайшов своє справжнє «я». А суть її кохання та сама, що й тоді в лісі: хоч там що станеться, а Лілі ніколи не вийде заміж за когось іншого.

Кінець кінцем ми замовкли. Вам, Ніколасе, треба зрозуміти, що кохання — це таїна між двома, а не підлаштування й утотожнення двох. Ми стояли на протилежних полюсах. Лілі уособлювала людство в кайданах обов’язку, нездатне вибирати, страждуще під кормилом суспільних ідеалів. Людство вже розп’яте і ще на хресній дорозі. А я був вільний, як Петро, що тричі відрікся, я постановив вижити за всяку ціну. Досі бачу її лице. Воно пильно вдивляється в морок, силкується проникнути поглядом у потойбічний світ. Нас ніби замкнули в камері тортур. Ми ще закохані, але вже приковані до протилежних стін, щоб навіки-віків дивитись у вічі й ніколи не змогти доторкнутись одне одного.

Звичайно ж, як і всі чоловіки, я старався домогтися від Лілі хоч якоїсь дрібки надії. Мовляв, жди мене й не суди зопалу… щось таке. Але вона обірвала мою балачку поглядом. До скону не забуду цього погляду, бо він був налитий мало не зненавистю, а ненависть так само не личила Лілі, як злість — Богородиці. Таке суперечить самій природі речей.

Я мовчки йшов поруч Лілі. Розпрощався з нею під вуличним ліхтарем. Біля садочка, де буйно цвів бузок. Ані дотику. Ані одного слова.

Два юні обличчя, раптом постарілі, повернуті одне до одного. Мить із тих, що тривають і після того, як обертаються прахом і забуттям усі інші звуки, предмети, вся ця безрадісна вулиця. Два бліді обличчя. Запах бузку. І бездонна пітьма.

…Кончіс на мить примовк. Розповідав він рівно, беземоційно. Я думав про Алісон, про її останній погляд на мене.

— Ось і все. За чотири дні я опинився в трюмі грецького вантажного судна, що стояло в ліверпульських доках, і просидів там, скулившись, дуже прикрі дванадцять годин.

Запала тиша.

— Чи побачилися ви ще з нею?

Над нашими головами запищав кажан.

— Вона померла.

— Коли? Невдовзі? — налягав я.

— Рано-вранці дев’ятнадцятого лютого 1916 року. — Я напружував зір, щоб побачити вираз на Кончісовому обличчі, але було надто темно. — Почалась епідемія черевного тифу. Вона працювала в шпиталі.

— Бідолашна.

— Це вже минуле.

— А ви так розповідаєте, що воно видається теперішнім. — Він нахилив голову до мене. — Відчуваю запах бузку.

— Старечі сентименти. Перепрошую.

Кончіс задивився в ніч. Кажан промайнув так низько, що на мить затулив добрий шмат Чумацького Шляху.

— Тому-то ви й не одружилися?

— Мертві живуть.

Чорнота дерев. Я насторожив вуха, але кроків не чути. Поки що.

— Як це живуть?

І знову Кончіс дав слово тиші, ніби вона могла б відповісти краще, ніж він сам. Коли я вже гадав, що не дочекаюся відповіді, він мовив:

— Завдяки коханню.

Немовби не до мене сказано, а до всього навколо нас. Немовби в тіні біля дверей стоїть і прислухається Лілі. Немовби оповідь про минувшину нагадала йому й ще раз підтвердила якийсь великий закон. Зворушившись, цього разу я змовчав і не розпитував далі.

За хвилину він обернувся до мене.

— Буду радий побачитися з вами за тиждень. Якщо вам дозволять обов’язки.

— Якщо ви запрошуєте, то ніщо мені не завадить.

— Чудово. Мене це тішить. — Але тоном ця втіха скидалася на холодну ввічливість. Знову взяла гору владність і зарозумілість. Кончіс звівся. — А тепер до ліжка. Пізня година.

Йдучи попереду, він відпровадив мене на місце. У моїй кімнаті нахилився, щоб засвітити лампу.

— Я не хочу, щоб у школі пліткували про моє життя.

— Цього не буде.

Випростувавшись, Кончіс подивився мені у вічі.

— То як, чекати вас у суботу?

Я усміхнувся:

— Ви ж знаєте, що так. Ніколи не забуду цих двох днів. Хоча й не розумію, чому мене обрано. Чому належу до обранців.

— Може, саме через те, що не розумієте й не знаєте.

— Як бачите, я вважаю таке обрання великою честю.

Спіймавши мій погляд, Кончіс повівся доволі дивно — простягнув руку, як тоді в човні, й по-батьківському торкнувся мого плеча. Еге ж, я таки витримав ще одне випробування.

— Гаразд. Марія приготує вам сніданок. До суботи.

І вийшов. Я сходив до ванної, зачинив двері й загасив лампу. Але не роздягнувся. Стояв біля вікна й вичікував.

Розділ 25

Щонайменше двадцять хвилин не було нічого чути. Кончіс теж пішов до ванної й повернувся до своєї спальні. Знову запанувала тиша. Така довга, що я роздягнувся, ліг і піддався сонливості. І враз тишу порушено. Тихо, але не покрадьки Кончіс відчинив і зачинив двері кімнати, а тоді спустився сходами. Минула хвилина, дві. Я зіскочив з ліжка.

І знову музика, цього разу знизу. Від кам’яних стін відлунював