Євген Вікторович Положій - Риб’ячі діти

про яке розповідала Софія: йшли молоді хлопці, очевидно, студенти, ковтаючи ротом повітря, байдуже роздивляючись незнайомий реальний світ, наче порожнечу, наповнену нецікавими персонажами і предметами, справжні діти Риб; а в потязі, коли неймовірно хотілося спати, Сірий нарешті дізнався, що є люди значно гірші від тих, хто гучно хропе, – це ті, хто постійно щось дістає з целофанових пакетів посеред ночі.

Гору з неромантичною, як для помирання, назвою Хом’як він обрав випадково. Їхав автобусом, побачив стежинку, що вела нагору, і попросив водія зупинити. «Як ця гора називається?» – запитав. – «Хом’як». Хом’як та й Хом’як, трохи дивна назва, проте яка різниця. З двох маршрутів по карті він обрав той, що простіший. Стежка, означена маркерами, підіймалася траверсом, низ гори поріс високими міцними смереками, і чим вище, тим неймовірніші відкривалися краєвиди, тим нижче нахилялося небо, тим ставало зрозуміліше, що насправді світ – прекрасний, і життя прекрасне, само по собі – прекрасне, але так і залишалося загадкою, з яких причин люди перетворили його на суцільні страждання. Чим красивіше ставало навколо, тим Сірому менше хотілося помирати. Як усвідомлення часу впливає на ставлення людини до життя, впливає на категорії добра/зла, так, очевидно, діє і краса, але зі зворотним ефектом, нівелюючи плинність життя і невідворотність смерті. Напевне, краса нам дана для того, щоб перемагати час і обманювати себе. Години через три-чотири Сірий вийшов до полонини, на якій стояв порожній кіш – дерев’яний низький зруб, в якому в теплу пору року жили пастухи, що доглядали овець; тут же зупинялися переночувати туристи, за традицією залишаючи якісь необхідні дрібниці наступникам: сіль, коробку сірників, сухий спирт. Швидко стемніло, і Сірий вирішив заночувати. Йому тут сподобалося: незвично пахло і вівцями, і бринзою, і молоком, і собаками, і людьми, димом просяк, здається, кожен куточок. У Сірого навіть виникла думка, чи не перезимувати в коші, а наступної весни влаштуватися пастухом і жити-поживати, ні про що не сумуючи, тут, на горі Хом’як? То було б, звісно, дуже гарно, але навряд чи стан здоров’я дозволить йому доглянути бодай одну вівцю, не кажучи вже про отару. Сірий розвів вогонь, нагрів чаю – їсти зовсім не хотілося, дістав спальник і швидко заснув.

На світанку він зібрав речі, на примусі накип’ятив води для чаю; підйом на вершину зайняв години півтори, не менше, хоча здорова людина пройшла б цей шлях максимум за півгодини. Останні метрів сто довелось лізти по крутому схилу, чіпляючись руками за маленькі ялинки, що царювали біля вершини. Видершись нарешті, Сірий, зупинився, вражений, наче видінням, – прямо перед ним стояла Божа Матір, заввишки разом із постаментом метрів п’ять-сім. Це було настільки не очікувано, настільки грандіозно, що Сірий, добряче втомившись, спочатку впав на коліна, а вже потім, віддихавшись, зрозумів, що якби його хтось побачив зараз, то, очевидно б, подумав, що він відчайдушно молиться, тож одразу піднявся і підійшов ближче. Божа Матір стояла на конічному кам’яному насипові метрів із три заввишки, посеред символічної каплички з кутових труб, які сходилися у неї над головою; композицію логічно вінчав хрест. Сірий прикинув, що заперти на гору таку скульптуру вручну – каторжна праця, не Голгофа, але все ж таки; напевне доставляли вертольотом. Поруч зі скульптурою він побачив шматки дроту та коробки з апаратури – той, хто привіз сюди Божу Матір, змонтував і освітлення з автономним блоком живлення, так щоб скульптуру було гарно видно знизу не тільки вдень, а й вночі, але комусь дуже стали потрібні лампочки, генератори та інші деталі, тож апаратуру розкурочили та покрали. Роззирнувшись довкола, Сірий розгледів ще три високі гори, але не знав їхніх назв; посидівши та відпочивши, потихеньку почав спуск, щоб, оговтавшись, щось попоїсти в коші і вирушити на пошуки свого останнього місця в житті; десь у печері або в наметі серед смерек – і чекати.

Микола Степанович дуже втомився. Він давно так довго не сидів за кермом, і хоча невеличкий «Volkswagen Polo», який йому позичила онука, не йшов в жодне порівняння в управлінні та комфорті з його древньою «копійкою», сили покидали його. Сікорський рано прокинувся сьогодні – о четвертій ранку, випив кави, хоча лікарі й заборонили категорично стимулюючі напої («Достатньо вам одного стимулятора!»), але ж він вдало ігнорував ту заборону; з’їв варене вкруту яйце і бутерброд із сиром, захватив із собою термос із узваром, що наварила дружина, пару-троє бутербродів – і вирушив із міста крізь туман і темряву на західний південь. Там, сказали йому, в ста кілометрах, в лісах, лежить сила-силенна людських кісток; і чиї вони і скільки їх там – достеменно невідомо. Можливо, то жахливі наслідки голодоморів, можливо, поховання після масових розстрілів НКВД тридцятих років, можливо, розстріляні нацистами євреї під час Другої світової або вояки Червоної армії, загиблі під час атаки волі нездар-командирів, хто знає. Сікорський спочатку відмовлявся їхати, казав, що не його тема, але узгодивши в голові останні події, вирішив-таки подивитись, а тому призначив сьогодні Чолобитченку зустріч аж опівдні біля крематорію – хотів одним разом розказати ветерану про страшну знахідку і подивитися на відкриття нової міської пам’ятки, хоча й сумнівної, проте, як не крути, а знаменна подія. Звідти вже хотів вести Івана Миколайовича в гості до директора кладовища, так би мовити, з крематорію до цвинтаря, вибирайте, старцюгани, що душі завгодно! – вони мали про що погомоніти, авжеж. Чолобитченко забажав, щоб саме Сергій Кіндратович допоміг людям із «Німецького народного союзу», що мали скоро приїхати робити шурфи на території церкви, почуватися тут впевнено, а можливо, і дав би їм якісь поради. В будь-якому разі, людина із такими міцними зв’язками в такій делікатній справі не завадить, однак сам Сергій Кіндратович дуже сумнівався – не хотів псувати стосунки з церковниками, чия позиція щодо поховання німецьких вояків навіть після зникнення отця Трифілія анітрохи не зазнала змін. Але сам Чолобитченко і не думав відступати, він пер, наче на танки, з однією гранатою, і супроти такого напору важко втриматися будь-кому. Сікорський допомагав Чолобитченку складати папери, листи, словом, разом їм якось вдалося спрямувати майже безнадійну справу в правильне русло. Мав біля крематорію Микола Степанович і ще одну важливу місію, політично-суспільну. Він ретельно впорядкував відеозаписи, склав листи, обґрунтував запити і прохання на ремонт дзвіниці храму Воскресіння; і тепер, користуючись порадами мудрого і битого чиновника Сергія Кіндратовича, збирався