Євген Вікторович Положій - Риб’ячі діти

– Ти все перевірив?

Сірий ствердно махнув головою:

– Ось, – сунув бригадирові папірець із недоліками, які вже однак ніхто не встигне виправити.

– Ти куди летиш?

Сірий махнув рукою в бік річки; він важко дихав і стояв, зігнувшись, упершись руками в коліна. Бігти він більше не мав сил, рушив повільним кроком, намагаючись відновити дихання, так само, він уявляв, намагаються зараз ковтнути повітря там, під землею, цуценята, але розповісти, сказати комусь, щоб побігли, знайшли, врятували – не міг – нікому, ні, не зрозуміють, не знайдуть, не захочуть, не їхня справа (не їхня страва).

Побігти вдалося – повільно – лише через кілька хвилин, і тут уже він не давав серцю зіскочити з рівного ритму, тож скоро Сірий дістався містка і знайшов місце, де закопали цуценят. А й не знайти було важко – Білявка, виючи та скиглячи, намагалася розкопати своїх дітей, але про те подбали досвідчені вбивці – кинули шматок бетону в середину ями, і Білявка гризла його, кусала, роздирала лапи до крові, намагалася зсунути мордою, але не могла зрушити перепону з місця. Сірий, на подив – звідки тільки сили взялись – одним різким ривком відкинув шмат бетону і разом із собакою почав розгрібати землю. Одного за одним він витягнув чотирьох мертвих білих ще сліпих цуценят і поклав їх в ряд перед Білявкою. Та припала до них, обнюхуючи, а потім жалібно заскиглила, наче мала дитина, заплакала. Сірий не мав сил на це дивитись, і похнюпившись, пригнічений власною безпорадністю – здоровим би він не тільки врятував цуценят, а й із задоволенням набив пики вбивцям, – пішов перевдягатися до вагончика. Пора було вирушати в гори – він зрозумів це чітко і ясно, невідворотно, але не відчув до себе ані крихти жалю, лише до цуценят, начебто з їхньою смертю закінчилося і його життя, та й узагалі – життя на всій планеті.

З усієї зграї врятувалися тільки Білявка, Чарлі і Тор. Білявка після того, як побачила цуценят мертвими, втратила відчуття небезпеки: не ховаючись, вона бродила біля містка і раз за разом поверталася до чотирьох нерухомих тілець. Ніч Тор і Чарлі провели під містком, а на ранок Білявка пішла кудись в напрямку міста – шукати того, кого собаколови з невідомою метою залишили жити. Вона невпинно і, здавалося, безцільно бродила містом добу, мало скидаючись на розумну істоту. В такому стані й натрапила на неї біля занедбаної садиби Вікторія, хоча, зважаючи на наслідки цієї зустрічі, краще б цього взагалі не сталося.

Тор і Чарлі залишились під містком, а коли голод вигнав наверх, там їх настигла ворожа зграя в повному складі, двадцять злих і оскаженілих від голоду та ненависті псів. І якби Сірий не надумав звільнятися саме в цей день і не йшов із табелем і нарядами до бригадира дядька Павла, то навряд чи Чарлі, він же Боні, гавкав би зараз із сумочки Вікторії на дзвіниці – Тора рвали на шматки, він мав у тій зграї багато кровників, але великий пес максимально прикривав малого, беріг до останнього – тут-то й побачив цей ґвалт Сірий і насилу зміг розігнати псів криками і каменюками – на нього довго ще гарчали, демонструючи великі білі ікла, розпечені кров’ю і жадобою смерті ворога, але Сірий не злякався, у вуличних бійках він почувався, наче риба у воді.

Тор, важко дихаючи, лежав на траві весь у рваних ранах, можливо, він ще мав шанс вижити, тож Сірий, підхопивши на руки Чарліка з відірваним вухом, зателефонував Вікторії: «Я знаю, де твій песик. Він у мене на руках. А ще один здоровань лежить поруч і стікає кров’ю. Ми біля Зарічного містка, праворуч. Якщо хтось за ними приїде, то я постережу…»

Гора Мойсея, яка історично називається Хорив (якісь дивні співзвуччя нас переслідують у топографічних назвах весь текст: Кий, Либідь…), росте прямо з піску на півострові Сінай – Сірий багато читав про неї, але їхати туди помирати вважав неправильним – забагато людей, туристів, аж занадто символічно та релігійно, буде схоже на демонстрацію чогось, а йому, власне, немає чого демонструвати. Тому Сірий спочатку обрав Кавказ, але згодом дійшов логічного висновку: навіщо мені чужі гори, якщо я маю свої? – і вирушив до Карпат. Вдома і каміння допомагають, тож і батьку буде легше транспортувати тіло, ніяких проблем на митниці, але то якщо тіло ще колись знайдуть, звісно. Ніхто, окрім Вікторії, не знав, куди він подався, але і Вікторія не знала, з якою метою він подався в гори. Сказав – кататися на лижах, вона і повірила, але швидко схаменеться, без сумніву, розумна дівчина, та навряд чи занепокоїться. По-перше, чого б це такій красивій, та ще й колишній дівчині про нього непокоїтись, а по-друге, навряд чи хтось, навіть Вікторія, здогадається, що у нього на думці.

Сірий мав наступний план: дістатися вершини, там огледітися і знайти десь поруч якесь пристановище – печеру, можливо, густі кущі або смереки, він не знав достеменно, головне – щоб подалі від людей. Він взяв із собою намет, спальник, каремат, теплі речі, достатньо їжі і води, сірниковий коробок марихуани, заправлений примус «Camping» і запаси сухого спирту, чавунок, – словом, все необхідне для життя під відкритим небом. Він не збирався зайти кудись подалі, там лягти і почати помирати, зовсім ні; він планував залізти кудись подалі і почати жити там якийсь час, аж поки хвороба остаточно не перетворить тіло на живий скелет, до чого, себто, все і йшло; він хотів побути на самоті, поки внутрішній варан не з’їсть його остаточно. Він помиратиме повільно, можливо, вестиме щоденник. Це буде прекрасна смерть на свіжому повітрі і, знову ж таки, значно ближче до неба; так мало кому зараз щастить помирати. Що станеться далі з його тілом, Сірого не хвилювало, турбота про мертвих – справа живих.

На Київському вокзалі, де він чекав пересадки, з подивом нарешті побачив представників нового людства,