Пауло Коельо - Переможець завжди самотнiй

до його обличчя — й у цю мить він пригадував, що геть забув про якусь дуже важливу справу, біг до телефону або комп’ютера, розмовляв із кимось або відсилав електронне послання.

Чоловік віком років сорока підводиться, озирається навкруг себе і вимахує над головою газетою з криком:

— «Насильство і кривава різанина в Токіо! Семеро вбитих у салоні комп’ютерних ігор!»

Усі звертають погляди на нього.

— Насильство! Вони не знають, про що їм писати! Справжнє насильство ось воно, тут!

Ігор відчуває, як у нього мороз пішов поза спиною.

— Коли якийсь псих заріже кількох невинних, увесь світ жахається. Але хто звертає увагу на інтелектуальне насильство, яке відбувається в Канні? Наш фестиваль убивають в ім’я диктатури. Тут ідеться зовсім не про те, щоб вибрати найкращий фільм, а про те, щоб учинити злочин проти людства, примушуючи людей купувати продукт, який їм непотрібний, забути про мистецтво й думати тільки про моду, ходити не на перегляд фільмів, а на гала-обіди та гала-вечері. Це неподобство! Я сюди приїхав, щоб…

— Заткнися, — каже йому хтось. — Нікому немає діла до того, чого ти сюди приїхав.

— …Я приїхав сюди, щоб викрити поневолення людських бажань! Бо людей примушують робити вибір, керуючись не розумом, а пропагандою, брехнею! Чому ви такі стурбовані різаниною в Токіо і не звертаєте найменшої уваги на ту різанину, від якої страждає ціле покоління кінематографістів? Чоловік робить паузу, певно, чекаючи схвальних оплесків, але ніхто вже його не слухає, ніхто навіть мовчки не вдумується в його слова; усі знову розмовляють за своїми столами, байдужісінькі до щойно сказаного. Він знову сідає, з виразом найвищої гідності, але серце йому крається від усвідомлення тієї істини, що він лише виставив себе на посміх.

«Засвітитися, — думає Ігор. — Але проблема в тому, що нікому ні до чого немає діла».

Тепер його черга розглянутися навкруги. Єва оселилася в цьому ж таки готелі, й після стількох років їхнього подружнього життя він ладен заприсягтися, що вона п’є каву або чай десь неподалік від того місця, де він сидить. Вона одержала його послання й тепер, безперечно, шукає його, знаючи, що він десь зовсім близько.

Йому не вдається її побачити. І не вдається перестати думати про неї, вона — його вічна одержимість. Він пригадує, як однієї ночі, повертаючись додому у своєму імпортному лімузині, зі своїм шофером, який служив у нього також приватним охоронцем, — обидва воювали в Афганістані, але доля поставилася до них по-різному, — він попросив його зупинитися перед «Готелем Кемпінскі». Залишив свій мобільний телефон і папери в автомобілі й піднявся до бару, який був на терасі тієї будівлі. На відміну від тераси в сьогоднішньому Канні, бар там був майже порожній, і наближався час його закриття. Він дав щедрі чайові барменові та офіціантам і попросив, щоб вони не зачиняли свого закладу ще з годину.

І саме тоді він усе зрозумів. Ні, він не зможе зупинитися ані через місяць, ані через рік, ані через десять років. Ніколи в них із Євою не буде ані дому, ані родини, про які вони мріяли. У ту ніч він запитував сам себе, чому це неможливо, і знаходив лише одну відповідь.

Дорога до влади й могутності — це дорога з одностороннім рухом. Він назавжди залишиться рабом свого вибору і якби він і справді здійснив свою мрію й усе покинув, то запав би в глибоку депресію.

Чому він обрав для себе цей шлях? Через ті нічні кошмари, які йому довелося пережити в окопах ще зовсім молодим хлопцем, переляканим і змушеним виконувати обов’язок, який йому силоміць накинули, обов’язок убивати? Через те, що ніяк не міг забути свою першу жертву, селянина, який опинився на лінії його пострілу, коли Радянська армія воювала з афганськими партизанами? Через тих людей, які спочатку дивилися на нього з недовірою, а потім глузували, коли він дійшов висновку, що майбутнє світу — в стільниковому телефонному зв’язку, і став шукати інвесторів для свого проекту? Через те, що на початку він був змушений співпрацювати з тінями, з мафіозними бізнесменами, які хотіли відмити гроші, зароблені на проституції?

Він зумів тоді повернути їм усі борги, не опустившись на їхній рівень і не благаючи їх відтермінувати виплату. Навіть увійшовши до спілки з темними особами, він зберіг своє світло. Війна стала для нього далеким минулим, і він знав, що вже ніколи не повернеться на поле битви. Йому пощастило зустріти жінку свого життя. Він працював у галузі, яка завжди подобалася йому. Він зумів нажити багатство, він був дуже багатий і не втратив би своє багатство, навіть якби завтра комуністична система знову прийшла до влади, тому що більшість своїх грошей тримав поза межами країни. Він налагодив добрі взаємини з усіма політичними партіями. Був знайомий із великими світовими лідерами. Заснував фонд допомоги сиротам солдатів, які загинули під час радянської агресії в Афганістані. Але там, у барі неподалік від Красної площі, будучи єдиним клієнтом і знаючи, що має досить грошей, аби заплатити хлопцям за право просидіти там до самого ранку, він нарешті все зрозумів.

Зрозумів і тому, що бачив: те саме тепер діється і з його дружиною. Вона весь час перебувала у від’їздах, а коли поверталася до Москви, то щодня приходила додому дуже пізно й відразу йшла до комп’ютера. Він зрозумів, що всупереч загальному уявленню тотальна могутність означає абсолютне поневолення. Той, хто її здобуде, вже ніколи не захоче відмовитися від неї. Він завжди бачитиме попереду нову вершину, на яку повинен піднятися. Завжди бачитиме конкурента, якого треба перемогти. Разом з іншими двома тисячами людей він належав до найексклюзивнішого клубу у світі, який один раз на рік скликає всіх своїх учасників у швейцарське місто Давос на Світовий економічний форум; усі ці люди володіють казковим багатством і великою могутністю, усі вони мультимільйонери. Й усі вони працюють від раннього ранку