Надія Павлівна Гуменюк - Вересові меди

їм, безсовісним, слухати все, що стосується цієї чарівної принцеси, яка чомусь у театрі тимчасово грає роль гардеробниці. Ну гаразд. Але якщо він ще раз вас так налякає, пам’ятайте – я поруч.

– Запам’ятаю, товаришу Япоруч.

Він засміявся.

– Ви щойно видали велику-велику таємницю: Япоруч – це моє псевдо, прізвище таке підпільне. Насправді мене звати Арсен. Арсен Вірченко. Будьмо знайомі.

Дана здригнулася. Десь вона вже чула це ім’я і прізвище. Глянула на колону: Федора там не було, пішов до зали. За ним, розмахуючи руками, почовгав балакучий товстун.

13

Вранці, як тільки вийшла з будинку, відчула на собі чиїсь очі. Вони прилипли до неї, як дві смоляні краплі до тіла, і супроводжували аж до театру. Взагалі то цієї пори їй не конче було йти на роботу, але Дана намагалася не пропускати жодної репетиції. Ловила кожне слово режисера, запам’ятовувала всі репліки і репризи, на льоту хапала мелодії пісень, тихенько підспівувала вслід за вокалістами, жадібно вдивлялася, як ліпляться сценічні образи, як оживають персонажі. Вона прийшла сюди, щоб стати справжньою актрисою. Тільки актрисою! Гардероб – це так собі, тимчасово, просто невеличка прохідна роль, про яку вона скоро забуде.

Ввечері, коли вийшла з театру, їй знову ніби замуляло між лопатками. Вона вже знала це відчуття – хтось дивиться у спину. Переходила міст через Стир, коли поруч пригальмувало авто. Здригнулася, але зробила вигляд, що не помітила, навіть голову не повернула, тільки прискорила ходу. Авто повільно поповзло слідом, потім рвонуло вперед, завернуло на її вулицю і за переходом, за кілька метрів від будинку, де вона квартирувала, зупинилося. Хтось вийшов з автомобіля і пішов їй назустріч.

– Моя чарівна квіткарко! Якби ти знала, як я радий тебе бачити! Якби ти тільки знала, як я чекав цієї зустрічі! Так довго не міг тебе знайти. А ти, виявляється, он де. Це ж треба!

Федір підбіг, ухопив її в оберемок, притиснув до грудей, закружляв навколо себе.

– Це доля! Розумієш? Сама доля зводить нас! Бо ми маємо бути разом.

Вона не знала, що й казати. Тепер перед нею постав колишній Федір, емоційний, рвучкий, говіркий, відкритий, зовсім-зовсім не схожий на того стриманого, холодного, застебнутого на всі ґудзики чоловіка, якого вона бачила за широкими плечима Ткачова. Невже можна так змінюватися? І який же він тоді справжній?

– Вибач, я тоді не міг. Не можна було, – він ніби прочитав її думки. – Служба така. А ти тут сама?

– Ні. Бачиш, он тінь моя поруч зі мною.

– Ох ти ж моя перчинка! Я мав на увазі… В місті живеш… сама?

– Та ти що! Сама? В місті? Як це можна?

Він вмить насторожився, чогось озирнувся. Погляд чіпкий, пронизливий, як осінній протяг. Схопив її за передпліччя, міцно стиснув.

– Боляче ж, Теодоре! – скрикнула Дана. – Звісно, не сама я в місті. У Луцьку, за останнім переписом, крім Дани Ясницької, ще близько сорока тисяч людей..

– Ох і язичок! – Федір відпустив передпліччя. – Ох і гострий! А я думав, ти з…

– Індик теж думав. Думав, думав, думав та й у борщ упав.

– Я не індик. У борщ не впаду. А от поїсти десь борщику удвох було б непогано. Як пропозиція? Приймається?

– Хто ж увечері їсть борщ?

– Тоді завтра в обід. Скажи тільки де.

– Я подумаю.

Їй подобався такий Федір. Але в голові наче цвяшок забитий: який же він насправді?

Наступного дня чийсь погляд знову поволікся за нею через усе місто. А ближче до полудня в театр зайшов Федір.

– Ти не забула?

Обідали у ресторані. Федір – сама стриманість. Сірий піджак з модними широкими вилогами, білосніжна сорочка, краватка, вишукані манери, виразні кивки головою в бік офіціанта. Він у цьому місті недавно, поки що освоюється. Перевели з іншого. Так, працює у службі держбезпеки. Запропонували – і він не відмовився. А що ж тут такого дивного? Кожна держава має свою службу безпеки. Та й що сьогодні може дати професія історика? Викладацьку платню? Це не для нього.

І блискавичний погляд на Дану – а Юрко викладає? Як?! Вона навіть не знає, де він?! Не може бути! Ніколи б не подумав… Не кохав, значить, Юрій по-справжньому. Та й узагалі, грати на сцені закоханого Петра і самому кохати – це дві великі різниці. Якби вона заради нього, Федора, таке вчинила, з весілля втекла, батьківського гніву і людського осуду не злякалася… Він би її на краю світу знайшов. І не відпустив би, і боготворив би, і королевою зробив би. Він же тільки заради неї приїжджав у Туричі – щоб побачити, щоб почути… Але весь час думав, що третій зайвий біля них. А зайвим, значить, мав бути не він.

І що, Юрко ні разу не приїжджав? Дивно, дуже дивно. Ну що ж, тоді його, Федорові, шанси збільшуються. Завтра йому їхати у відрядження, але тепер, коли він зустрів Дану, не хочеться нікуди від неї їхати. Нікуди! Він повернеться і вони будуть разом. Вона хоче стати актрисою? Він допоможе. Як? Дурненька наївна сільська дівчинка! Невже вона не зрозуміла, що її перевіряють? Певний був українським буржуазним націоналістом з пропольським ухилом. Через те його театр і закрили. А вона ж там працювала. Тепер все залежить від тієї служби, у якій працює він, Федір. Ну, скумекала? Один його розчерк пера – і вона пройшла перевірку «на відмінно», і