Віталій Іванович Петльований - Гуляйгора

пробачте.

— Чуєш, Валю? Проситься хлопець. Пробачимо йому?

— А ти пробачаєш?

Згадався Павлові день, коли вони запросили йог І у свою кімнату.

— Проведіть мене, дівчата, до трамвая, — попросив Павло щиро. — Буде приємний спогад.

Легко підняв сундучок, закинув на плечі спаковані книжки, тільки оклунок не встиг узяти — він опинився в руках Валі.

Вагон переповнений. Павло ледве протиснувся, дівчата залишилися на зупинці. У тісноті навіть не міг помахати їм.

У приміщенні штабу Військового округу грає духовий оркестр. За парканом чималий учбовий плац, на ньому червоноармійці. Марширують, бігають, аж гуде під їхніми ногами стужавіла земля. Чути команду «кроком руш!». І відразу починається пісня. Павло давно знає її напам'ять.

Ведь от тайги до Британских морей Армия Красная всех сильней…

Маршова мелодія гучнішає, чути срібний переклик труб, дріб барабанів, дзвінкоголосі сплески литавр. Сьогодні Павло охоплений почуттям своєї причетності до воїнів, яких ніколи не бачив у лице, але вважав своїми побратимами і гордився тим. Якби хтось із них вийшов зараз на вулицю, він осмілів би, мов підліток на порозі свого повноліття, сказавши: «Ще один день мине, і я одягну шинелю, бо в мене у кишені повістка. Військова музика кличе мене». Книги і сундучок здаються йому зовсім легкими.

Вечір затягнувся, переступив поріг ночі. І мати, і Надія не відходять від нього, намагаються відгадати всі його бажання… Улюблені пироги з горохом, гарячі, просто зі сковороди — рум'яні деруни. Надія збігала до крамниці, купила халви — ніякі цукерки не заміняли соняшникової халви. Він їв її з хлібом, ласував, облизував пальці. Як доривався, то з'їдав не менше півфунта. Кухоль молока коштував на базарі 15–20 копійок, півфунта халви — 16. Мати не шкодувала на халву грошей. Шкода тільки, що її у Гуляйгору привозили не часто. А Павло вже приніс у світлицю сундучок, перебрав своє майно, щось відклав набік, щось залишив у ньому. Робив вигляд, що не бачить материних стривожених очей, звернених на нього. Прикрила лице рукою, долонею, витирала непрохані сльозинки. Потім одійшла до печі.

Після одержання повістки минуло лише півдоби. Але як у тій пісні співається, були збори не довгі…

Першої страви мати сьогодні чомусь не варила. Думала, що дуже пізно приїде Павло, то не захоче, мабуть, наїдатися на ніч, обійдеться пирогами. А в нього і справді апетит пропав. Однак помив руки, взявся за пироги. Вибирав для проби по одному з кожної миски. Почав з тих, що з горохом, потім на закуску пробував з маком. Жадібно, не одриваючись, випив здоровенну кружку узвару.

— Бери ще пирога, Павлушо. Напекла ж. І з собою повезеш, пригостиш хлопців.

— Добре, мамо, візьму.

— Спатимеш у своїй кімнаті. Я вже постелила, — промовила сестра, так, ніби не було між ними домовленості, що, відколи він перейшов у гуртожиток, кімната належить не йому, а їй.

Павло розв'язав привезену з гуртожитку пачку книг. Акуратно складав на стільці по одній. Не поспішаючи, розміщував на етажерці. «Українська мова», «Українська література», «Історія», «Фізика», «Алгебра», «Німецька мова». Надія перетирала їх і подавала Павлові.

— І всі купував? А я-то думала, де твої заробітки!

— Хіба це багато? Он у вчителя Карлаша повні шафи. Підручники, художня література. Окремим творам по сто років і більше. Скарби! Буде і в мене бібліотека.

— Краще не загадуй наперед. Он Микола пише, що, можливо, на все життя зостанеться військовим. На командира хоче вчитися, «кубики» заробити.

Та не самі підручники у Павла. Ось і вірші Сосюри. Надія перегорнула обкладинку й раптом, прочитавши напис на першій сторінці, здивувалася:

— Мамо! Ти подивися! Книжку особисто Павлові подаровано. Підпис автора. А нам нічого й не казав. Сосюра… Це ж усе, мабуть, про любов. Ми в школі Сосюру вивчали. Ну, Павлушо, я цього тобі не подарую! Знати Сосюру і нічого не сказати про це рідній сестрі! Хіба ти не бачив, що я з газет його вірші собі переписую? Та й усі наші дівчата закохані в його твори. Напам'ять знають. От послухай:

Кипариси од ночі й до ранку Все шумлять і шумлять навкруги, Ти мені нагадала турчанку, Що забула свої береги…

Здорово! Правда? Я спершу не знала, що таке кипариси, а потім узнала. Виявляється, дерева у Криму, Високі, як наші тополі, тільки що листя на них немає. Гілочки вкриті м'якою хвоєю. Забираєш з собою цю книжечку?

— Так. І ще одну — Генріха Гейне.

— Уявляю собі, як здивуються у твоїй частині. Звичайний робітник, а знає особисто видатного поета.

Зацікавилася книжкою. Одійшла з нею до вікна. Павло ще одну тоненьку дав їй.

— Рідкісна книжка. Про колишній Вознесенський дівочий монастир…

— Де ти її взяв?! Дореволюційна…

Спорожнивши сундучок, Павло поніс його в сіни.