Ядвіга Жилінська - Жриці, амазонки та чарівниці

святиню Артеміди, схожу на грот Диктинни на Криті. Але це ще не кінець. Поблизу відкрито поховання, що містили лише жіночі останки. То були гробниці жриць, які виконували свої священні обов’язки у Брауроні. Видно, ця місцевість безперервно, від мікенських часів, була центром культу Великої Богині, шанованої в басейні Середземного моря під іменами Артеміди з епітетами: Брауронська, Ортозійська, Гіперборейська, Алфея, Диктинна, Господиня Дикого Звір’я, Тавропола, Повішена, Випрямлена[129], Саронська та багато інших…]

Ахіллес і Пентесілея

Вже ніхто не вірив, що ця війна колись закінчиться. Тяглась уже дев’ять років. Місто захищали потужні мури; щоправда, ахейці їх не штурмували, але й не виглядало, щоб мали замір коли-небудь відступити. Плюндрували околиці, рушали у виправи по харчі та здобич, чатували при кораблях, щоб троянці зненацька не вдерлись через стіни і не підклали вогонь під нави.

Похід до Малої Азії розбудив у ахейцях приглушену, але ніколи не вигаслу жадобу пожеж, грабунку та насильства. В Ахейї вони були мікенськими принцами, шляхетними мужами спадкоємиць трону, опікунами і поклонниками прадавніх святилищ, ванаксами при храмах, але в їхніх серцях тліла затаєна дикість, яка щокілька століть, щокілька поколінь гнала їх уперед, — на бойових колісницях, на піратських кораблях, наказувала їм спадати на багаті міста, обведені мурами, на храми серед платанових гаїв, на прадавні замки пеласгів; привласнювати цей світ, виплеканий віками цивілізації, плюндруючи його і одночасно улягаючи чарам, якими він променів.

Ахейці наче забули про мету походу. Ніхто, — окрім Менелая, — не пам’ятав про Гелену, кожен мав уже власні порахунки.

Агамемнон відправив Одіссея до Фракії за провіантом та припасами, але Одіссей повернувся ні з чим. Тоді поїхав Паламед і привів навантажений корабель. Несподівано всі повстали проти нього. Його ніколи не любили. Критянин по матері[130], це він навчив Агамемнона розставляти сторожу, втаємничив ахейців у правила гри в кості та відкрив їм мистецтво здійснювати вимірювання. Тепер Одіссей виступив проти нього зі звинуваченням у змові з троянцями, привівши безперечні докази. Докази були сфальшованими, але польовий суд відбувся з дотриманням прийнятих правил і Паламед був засуджений на каменування.

Вирок виконано.

Між Ахіллесом та Агамемноном спалахнула суперечка через бранку. Даремно Нестор намагався помирити розлючених вождів. Адже і він знав, що ворожнеча між Атридами та Ахіллесом сягає далеко в глибину часу, коли невеликий острів Егіна, царем якої був предок Ахіллеса, залишився — один із небагатьох — у руках старої династії. А хоча пізніше Пелей мусив тікати з рідної землі і блукав по морях, перш ніж здобув трон Фтії, все ж пишався, що походить від божественних пеласгів.

Раз у раз озивалися в таборі ахейців голоси, щоб почати переговори. Але щоразу перемир’я зривали.

Пізніше від руки Гектора загинув Патрокл. І раптом хід війни перемінився: Ахіллес, який вже готувався відплисти з-під Трої, заприсягся, що відомстить за смерть побратима. Його помста була страхітливою: не лише вбив Гектора, але ще й познущався з його трупа.

І знову було укладене перемир’я, щоб обидві сторони могли вшанувати полеглих героїв. Наступили погребальні урочистості, узливання та ігрища.

На десятому році троянської війни трапилися дві події з непередбачуваними і далекосяжними наслідками.

Певно дня щезла грецька чота, яка пильнувала один із відрізків троянського муру. Зрештою, ахейці не відразу це помітили, бо все ще тривало перемир’я. Врешті з’ясувалося, що Мопсус вивів групу втікачів із різних загонів та почав грабувати малоазійське узбережжя. Цю звістку привіз загін, висланий по харчі, але незабаром за втікачами запався всілякий слід.

Тимчасом ватага просувалась спершу на південь, потім на схід, потім знову на південь, грабуючи і переміряючи неосяжні простори розлогої імперії гетитів. Тепер цю імперію шарпали орди лікійців, етрусків, сикулів[131], які внаслідок голоду вирушили десь із глибин Малої Азії й подалися на південь, у бік Єгипту. До мандрівних варварських банд долучилися ахейці, що втекли з-під Трої. Ті, однак, не мали наміру дістатися аж Єгипту, а обачно зупинились у Кілікії. По дорозі розпускали чутки, наче вони мандрівні віщуни, добре-бо розуміли, що складно їм буде утриматись силою серед чужоплемінників та голодних кочових орд. Зрештою, Мопсус справді був колись служкою при якомусь святилищі і займався віщуванням, у всякому разі, готував нутрощі тварин до віщування. Знав також, що ворожбитів усі поважають і радо засягають у них пророцтв, особливо ж у неспокійні часи. Можливо, замір оголосити себе віщуном народився у Мопсуса, коли він на свій скрайній подив побачив у Кілікії вирізані на старовинних ортостатах[132] знайомі символи, які в Ахайї шанували, вважаючи священними: Зайця і Оленя, Бика і Пса. Не всі знали, що означають їхні малюнки. Але Мопсус знав.

…Бик був Мінотавром, з яким змагався Священний Цар на дворищі Лабіринту.

Що ж до Пса, то він належав Матері-Землі, але Геракл, зламавши материнське право, привласнив Кербера собі.

У подобі Зайця ховався Священний Цар, тікаючи від погоні Цариці-Бджоли.

А Олень, вирізаний на орностаті, насправді був ланню; Геракл гнався за нею аж до країни гіперборейців, де лані рогаті, але народи, що заселяли царство гетитів, про це не знали, — на відміну від ахейських воїнів.

Знайомство з релігійними символами та їх родоводом принесло Мопсусу і його банді славу пророків. Так вони поселилися в Кілікії. Мопсус заснував місто Мопсуестія та нову династію, не переймаючись долею тих, що зосталися під Троєю[133].

Тимчасом крізь міську браму на відрізку мурів, якого не стерегла чота Мопсуса, до Трої увійшли нові союзники: цариця амазонок Пентесілея і її почет…

Якось