Ядвіга Жилінська - Жриці, амазонки та чарівниці

бути первородне дитя того, хто її образив. Найстаршою з дітей Агамемнона була Іфігенія і саме її Агамемнон мусив особисто принести в жертву Артеміді. Заодно Калхас нагадав, що рід Пелопідів не раз прогрішився перед Артемідою. Яким способом Пелопіди захопили владу в Мікенах? Чи ж не забрали вони певного золотого ягняти, що належало Господині Дикого Звір’я, та з допомогою цього шахрайства не привласнили собі спадку царя Еврістея?

Коли серед керівників походу розійшлася звістка про те, чого вимагає Калхас, спершу всі погодились, що Агамемнон не може цього вчинити.

Але чому ж саме не може? Чому не може пожертвувати одною донькою — мав їх три — якщо всі вони важать життям заради Агамемнонового брата? (Здавалося, що ніхто вже не пам’ятає про багатства Трої, де кожен сподівався захопити здобич та бранок, ані про те, що троянський флот не дозволяє переплисти в Чорне море, натомість всі голосно розводились, що ризикують заради Агамемнона, а, правильніше, заради Менелая, і що їх там урешті обходить, чи спартанська царівна є жоною царя ахейців чи троянського царевича.) А Калхас кружляв поміж шатрами, заходив на кораблі і, на відміну від Терсіта, що без угаву молов язиком, час від часу кидав поважні слова: невідомо, чи Іфігенія є жрицею Артеміди, як твердить Агамемнон; якби справді так було, Артеміда не вимагала б, щоб її принесли в жертву (що він виразно вичитав з польоту птахів та нутрощів жертовних тварин). Можливо, Іфігенія є чарівницею, — а чого ще чекати від Атридової доньки? Насправді ніхто добре не знав, хто така чарівниця, — першою чарівницею, про яку вони чули, начебто була Медея, — але з тону, яким це промовляв Калхас, робили висновок, що чарівниця є протилежністю жриці. У державі гетитів — розповідав їм Калхас, — існували спеціальні кари за заняття чорною магією. І раптом усі почали домагатися принесення Іфігенії в жертву та погрожували, що роз’їдуться.

Менелай у розпачі прибіг до брата, благаючи, щоб той бодай послав по Іфігенію, щоб утихомирити гнів воїнів.

— Клітемнестра не віддасть Іфігенії, — похмуро сказав Агамемнон.

— Треба її змусити. Треба сказати їй, що ти пообіцяв віддати Іфігенію за Ахіллеса, — промовив Менелай з поради Одіссея.

І невдовзі Одіссей у супроводі Талфібія, Агамемнонового герольда, вирушив до Мікен за Іфігенією.

Одіссей не підвів тих, хто на нього покладався і, завдяки спритності язика, йому вдалося не лише привезти Іфігенію до Авліди, але навіть переконати Клітемнестру, що краще їй буде залишитись у Мікенах з молодшими дітьми та пильнувати за порядком у державі[128].

Отак Іфігенія прибула до Авліди і її з великими почестями вітали царі та всі воїни.

Вже перед її прибуттям вітер утишився, а тепер зірвався бриз і по морю йшли легкі хвилі. Тільки сісти на кораблі й чекати — от-от західний вітер ударить у вітрила!

Назавтра на світанку мала бути принесена кривава жертва на честь Артеміди Тавридської.

Всі чекали на це з неспокоєм та хвилюванням, бо криваві обряди збурюють почуття мужів та вивільняють сховану в них жадобу насильства.

Іфігенія з’явилась у сукні взірчастій, з волоссям, що гладенько падало на плечі й було оздоблене квітами, у коштовних заушницях, з браслетами на руках, лагідно усміхнута.

При жертовному олтарі стояв Агамемнон. А далі слуга тримав зв’язане ягня. Це все виглядало невинно і природно. Тільки очі Агамемнона, тверді, нерухомі, як з рогу чи заліза, викликали неспокій.

— Де Ахіллес? — спитала Іфігенія. А коли ніхто їй не відповів, голосно скрикнула:

— Я хочу побратися з Ахіллесом!

Ахіллеса не було. Він один, розбишакуючи з Патроклом на сусідньому острові, не знав, що його іменем зловжили, щоб привабити Іфігенію.

— Підійди. Наблизься, — мовив Агамемнон. В руці тримав сокиру.

Хтось закинув ззаду заслону на голову і всю постать Іфігенії та тісно стягнув ременем, так що не могла вирватись. Сповиту в жертовні завої, взяли її святинні слуги, наче молоде козеня, і занесли на олтар.

Агамемнон здійняв сокиру.

Колись уже вчинив це. Тепер мусив удруге повторити той самий рух. Не зовсім такий самий, бо тоді тримав стилет, а тепер потрібна йому була сокира. І те дитя було немовлям і не він був його батьком, хоча було то первородне Клітемнестри. Тепер мусив убити другу її дитину. Цього разу — власну доньку.

Страхітливо замахнувся й опустив сокиру.

У цю мить крізь юрбу воїнів довкола олтаря проштовхався Ахіллес.

— Де Іфігенія? Я хочу побратися з Іфігенією! — з юначим запалом кричав він.

Калхас заступив йому дорогу.

— Вона принесена у жертву за нас усіх. Щоб ми могли розпустити вітрила і поплисти до Трої. Там, Ахіллесе, помстишся за її смерть.

«І сам загину», — промайнуло Ахіллесові в думках.

У архаїчну епоху під час сонцестояння приносили в жертву Священного Царя, але ніколи не вбивали жінок. У класичній Греції взагалі не було людських жертвоприношень і вчинок Агамемнона викликав надмірну відразу, щоб з ним змиритися: через кілька століть після цієї події виникла легенда, що Артеміда закрила свою жрицю хмарою і перенесла на Херсонес Тавридський, залишивши на олтарі в Авліді лань.

Через багато років Орест, брат Іфігенії, прибув до Тавриди, де його мали очистити від найстрашнішого існуючого злочину — матеревбивства. Піфія наказала йому викрасти дерев’яну статую Артеміди Тавридської і привезти до Афін. У Тавриді Іфігенія сповняла службу жриці — брат і сестра пізнали одне одного. Тоді спільно придумали підступ і, викравши статую, відпливли до Греції.

Статуя Артміди Таврополи була встановлена у святилищі у Брауроні чи, як твердили інші, у Алайї. Різні міста сперечались, куди заплив корабель із подобою Артеміди, і доводили, що саме їхня статуя є справжньою. У Спарті теж стояла статуя Артеміди Таврополи, перед якою приносили людські жертви, а від часів Лікурга шмагали різками хлопців, — аж до крові, яка стікала на олтар.

Натомість у Брауроні що п’ять років відбувалися урочистості на честь Артеміди Тавридської; у них брали участь дівчатка, звані з цієї нагоди ведмежатами, бо ведмедиця була твариною Артеміди.

[Через три тисячі років після того, як Орест привіз статую Артеміди із Тавриди до Греції, професор Пападімітріу розкопав біля Афін олтар, де знайшов вотивні дарунки та статуї, які вказували на те, що було відкрите святилище у Брауроні. Під святинею класичної епохи археологи розкопали замок мікенських часів та