Тамара Крюкова - Зоряний лицар

Показався із-за хмари Промінь місяця зухвалий, Він пробіг по небозводу, У джерельну вплівся воду, Розтягнувся, мов струна, Став, як нитка вказівна.

Вона схопила місячний промінчик двома пальцями, і він відокремився від води, ніби справді став матеріальним. Не марнуючи часу, Віщунка почала змотувати його, як звичайнісіньку пряжу. Світловий клубок усе більшав, аж доки в руках у старої не опинилася маленька подоба нічного світила. Відьма кинула клубок на землю, не випускаючи з рук нитки, і наказала:

Ти вкажи мені дорогу До палацу чарівного, Над землею він пливе, Там лицар Зоряний живе.

Вказівний клубок неспішно рушив уперед. Він, як китайський ліхтарик, ширяв у повітрі над доріжкою, освітлюючи всі виступи та ями. Підібравши шлейф спідниці, відьма задріботіла слідом. Клубок котився усе швидше й швидше і раптом кометою пронісся над землею й розтанув, залишивши за собою лише ледь помітний світловий слід. Усе відбулося так стрімко, що відьма ледве не випустила кінець дороговказної нитки. На щастя, вона здогадалася намотати її на палець. Тепер Віщунка знала, де сьогодні знаходиться замок, що кочує. Залишалося тільки переміститися туди, куди показувала нитка. Як будь-яка відьма, Віщунка досконало володіла секретом переміщення. Не пройшло й двох секунд, як вона опинилася на березі круглого, мов накресленого циркулем озера. Тільки тоді стара наважилася випустити з пальців нитку.

На мить все освітилося яскравим спалахом, а коли світіння згасло, відьма побачила сходи, що починалися біля самої води й вели у небо. Щаблі були прозорими, ніби зробленими зі скла. Одні злегка світилися під місячним промінням. Інші були майже непомітні на тлі зоряного неба. Високо в піднебессі сходи закінчувалися аркою.

У Віщунки солодко забилося серце, адже їй досі не доводилося бувати в небесних палацах. Вона почовгала ногами, витираючи їх об траву, і стала підніматися. Зробивши кілька кроків, відьма зупинилася. Тільки тепер вона помітила, що в глибину озера пірнала точна копія кришталевих сходів, її дзеркальне відбиття.

Відьма опинилася по груди у воді, але не відчула вологи. Здивована, вона повернулася на берег. Сходи, що ведуть на дно озера, зникли, а інші, як і раніше, манливо тягайся вгору. Віщунка нахилилася й торкнулася долонею сходів, щоб переконатися у їх реальності, а потім знову почала сходження. Цього разу сходи знову повели її вниз.

— Що за напасть? — сердито буркнула відьма й почула чийсь сміх. Обернувшись, вона побачила русалку. Дівчина-риба лежала на воді, бовтаючи хвостом. Її голову прикрашав віночок з латаття, а пишні зелені коси розкуйовдила вода.

— Чого це ти зубоскалиш, тріска з косою? Краще б підказала, як до небесного маєтку Зоряного лицаря потрапити, — сердито мовила Віщунка.

— І не мрій. Тобі туди не піднятися. Для таких як ти туди хід закритий, — сказала русалка.

— Та невже! Якийсь оселедець мені вказувати буде, — огризнулася відьма. — Я правила знаю. Перед ким з’явиться палац Зоряного лицаря, тому призначено зустріти його хазяїна.

— Можна подумати, тобі палац сам собою з’явився, — посміхнулася русалка.

— Ні, адже це тільки дурням щастить, а я всього своїм розумом досягаю, — єхидно мовила Віщунка й суворо додала: — А раз я палац знайшла, виходить, право маю.

— Якщо хочеш подивитися, який позахмарний замок — будь ласка. Спускайся, і я влаштую тобі екскурсію. Під водою знаходиться його точна копія. А хазяїн не стане витрачати час на всяку погань, — презирливо фиркнула зеленоволоса дівчина.

— Від погані чую! Це ми ще подивимося, стане чи не стане. У мене до нього справа є, штучка заповітна, котра йому потрібна.

— Що за штучка? — з цікавістю запитала русалка.

— Не твого риб’ячого розуму справа. Про це я тільки йому самому розповім, — рішуче заявила Віщунка.

— Гаразд, тоді не ображайся. Почекай біля сходів. Якщо він захоче, то сам до тебе зійде. Забагато честі тебе в небесному палаці приймати. Таких, як ти, він далі порога не пускає, — промовила русалка, махнула хвостом і зникла в темній глибині.

Відьма сердито зійшла на берег. Такого прийому вона не очікувала. Зустріч із нахабною дівкою роздратувала стару. Русалка могла б поводитися шанобливіше, адже й сама не надто важлива птаха. Стара була впевнена, що лицар зрадіє, коли дізнається, який подарунок вона йому приготувала. А тоді вже вона не упустить можливості наскаржитися