Тамара Крюкова - Зоряний лицар

class="book">Дрова розгорілися, й від них по хаті розійшлося приємне тепло. Дід, зіщулившись, поглядав на розвішаний для просушки одяг гостя і, тільки-но Степко повернувся з льоху, скомандував:

— Ну-бо, Степане, замкни дверцята, щоб цей супостат не вискочив. Зараз він нам усе розповість. Де це ти, розбійнику, дістав такий дорогий одяг? — звернувся він до Гліба.

— Це мій одяг, — сказав Гліб.

— Ти комусь іншому голову мороч. А ми — люди тямущі. Сукно ж бо тонке, дорогого коштує. Якщо маєш грошенята на такі лахи, то звісна справа, пішки бруд місити не підеш, — хитро кивнув старий, задоволений своєю кмітливістю.

— У мене був кінь, але він утік. Якщо ви відвезете мене додому, я вам віддячу. Мої батьки напевно дуже хвилюються.

— Виходить, у тебе мати з батьком знатного роду? — із сумнівом перепитав дід, аж раптом Степко широко розкрив очі від подиву і прошепотів:

— Діду, це ж королівський син.

— Знову в тебе видіння, чи що? Господь би тебе скарав! Навіщо королевичу по такій негоді шлятися? — невдоволено пробурчав старий.

— Їй Богу, не брешу, — перехрестився хлопчик і звернувся до Гліба: — Вас, мабуть, Глібом величають?

— Так, — кивнув той.

— Ну от! Я ж казав! А я вас бачив раніше. Ми з дідом на свята в столицю їздили, а ви з батьком вулицею проїжджали. Я тоді в найперший ряд проліз, щоб краще роздивитися, — похвалився Степко.

Гліб мимоволі всміхнувся з наївної радості хлопчика.

— Боже праведний! Невже це правда? — скрикнув дід і заметушився: — Як же так? А я, старий дурень, вашу милість змушував віз штовхати та ще й розбійником вилаяв. Пробачте старому, я й гадки не мав про таке.

Старий упав на коліна, але Гліб підняв його.

— Вам немає за що вибачатися. Ви мене врятували. Я вкрай заблукав, і якби не ви, не знаю, чи пережив би цю ніч. А тепер я дуже прошу, відвезіть мене в палац.

— Дороги сильно розмило. Небезпечно їхати проти ночі. Та й кінь утомився, — похитав головою старий.

— А чи можна в кого-небудь придбати коня? Як тільки приїдемо в палац, я за все заплачу. Мої батьки збожеволіють від занепокоєння, — сказав Гліб.

Дід подумав і махнув рукою:

— Ет, була не була! Степку, біжи-но, попроси в сусідів віслюка. Ми ж не щодня принців по палацах розвозимо!

Розділ 10

Сумовите полотно хмар, яке встеляло похмуре небо, прорвалося, і крізь дірку виглянули зірки. Надходила ніч, а в Лисячій Норі й не думали про спокій. Там ретельно готувалися до важливої події.

Віщунка вивертала скрині й носилася по печері в пошуках різних дрібниць. Вона дістала вихідну спідницю з тонкого сукна, оксамитову тілогрійку, що надягала тільки по святах, і новий мереживний чіпець. Причепурившись, відьма нагріла на вогні сковорідку й бризнула на неї водою. Водяні кульки, немов крапельки ртуті, застрибали й покотилися по розпеченій сковороді. Пошептавши закляття, Віщунка виплеснула воду на стіну печери. Тієї ж миті на кам’яній кладці з’явилося дзеркало, мутнувате й непоказне, але все-таки цілком придатне, щоб у нього дивитися.

— Прекрасно! — схвально сказала відьма, оглянувши себе з усіх боків.

— Угу, — підтакнув пугач. Йому нестерпно хотілося швидше полетіти на нічне полювання, але він ніяк не зважувався, доки господарка була в печері.

— Мож-ж-же бути, — прошипіла Змія.

— Тьху на тебе! Ніколи доброго слова не дочекаєшся, — прикрикнула на неї відьма.

Сьогодні вона не даремно чепурилася. Відьма збиралася побувати з візитом у самого Зоряного лицаря. Що не кажи, а нечасто доводиться спілкуватися з такими поважними особами. Колись вона й мріяти не могла, що він удостоїть її зустрічі. Але тепер відьма йшла не голіруч. Чарівний гаманець, прихований у затишному місці, надавав упевненості, що їй удасться домогтися якщо не дружби, то хоча б прихильності Зоряного лицаря.

Покінчивши з убранням, Віщунка кинула в дзеркало жменю піску, і воно зникло, знову оголивши кам’яну стіну.

Над землею зійшов щербатий місяць. Фаза повні завершилася. Могутність нічного красеня ослабла. У такі дні його вірний лицар і хоронитель скарбів не з’являвся на Землі й знайти його було непросто.

Зоряний лицар жив у замку, що кочує, збудованому на перламутровій хмарі. Із землі вона здавалася звичайнісінькою хмарою, і вітер ганяв її по небу разом з іншими хмаринами. Ніхто не знав напевно, де перебуває позахмарний замок, і ніхто не міг потривожити лицаря в його оселі. Однак Віщунка не даремно мала таке ім’я. Вона провідала, як проникнути в покої Зоряного лицаря.

Відьма вийшла з печери і попрямувала до розламу в скелях, звідки тоненькою цівкою текло джерельце. Вода стікала по камінню, і в неї, як нитка люрексу, впліталося місячне сяйво. Відьма співучо вимовила: