Ахмед Салман Рушді - Золотий дім

А якось іншого разу:

— Отакої! Мені нарешті майже вдалося. Але в мене під носом пролетіла муха.

Петя занадто багато помічав. Це була одна з тих якостей, що дуже серйозно йому перешкоджали. Під час одного з моїх візитів до кімнати блакитного світла, коли він, схоже, готовий був нарешті поговорити про синдром Асперґера, я згадав знамените оповідання Борхеса «Фунес — людина з феноменальною пам’яттю» — про чоловіка, який не міг нічого забути, і Петя зауважив:

— Так, це я, але справа не лише в тому, що відбулося або що хто сказав. Цей твій письменник занадто зациклений на словах і вчинках. Тут треба додати також запахи, смаки, звуки й відчуття. А ще погляди, форми, маршрути руху автомобілів на вулиці й відносне переміщення пішоходів, тишу між нотами й реакцію собак на собачі свистки. Усе це весь час крутиться в моєму мозку.

А отже, він був над-Фунесом, над яким зависло прокляття багатосенсорного перевантаження. Складно було навіть уявити, як виглядав його внутрішній світ, як узагалі людина могла впоратися з відчуттями, що тіснилися, немов пасажири метро в годину пік, із оглушливою какофонією схлипів, клаксонів, вибухів і шепотів, калейдоскопічним блиском зображень, нудотним букетом запахів. Саме так має виглядати Пекло, карнавал проклятих. Тоді я зрозумів: сказати, що Петя живе в своєрідному пеклі, було б точною протилежністю дійсності, яка полягала в тому, що своєрідне пекло жило всередині нього. Це розуміння дозволило мені усвідомити — і збентежитися, що я не розпізнав цього раніше, — величезну силу й відвагу, з якою Петроній Ґолден щодня дивився в обличчя світу, і з більшим співчуттям сприйняти його спорадичні гнівні нарікання на життя, як той епізод на підвіконні чи в метро на Коні-Айленді. І ще я дозволив собі задуматися ось над чим: якщо така величезна сила характеру тепер має бути спрямована на ворожість до ще не народженого майбутнього зведеного брата (насправді, як ми знаємо, взагалі ніякого не брата, але цієї думки поки що не чіпаймо), стражденного зведеного брата й передовсім зрадливого повнокровного брата, на який же мстивий вчинок він спроможний? Чи я повинен переживати за безпеку свого сина, чи це просто інстинктивний прояв моєї неконтрольованої упередженості щодо Петиного стану? (Чи правильно називати це станом? Можливо, «Петина дійсність» було б краще. Якою ж складною стала мова, скільки в ній тепер розставлено мін. Благі наміри вже не служать виправданням.)

Перейдімо тепер до випивки. Тут у мене твердіший ґрунт під ногами. З випиванням Петя мав клопіт; цього не можна було приховати. Пиячив він самотньо й відчайдушно і належав до меланхолійних пияків, але це був віднайдений ним спосіб відгородитися від внутрішнього пекла й хоч трохи поспати чи, точніше, відрубатися й провести кілька годин у благословенному безпам’ятті. А в час перед непритомністю, той єдиний раз, коли він дозволив мені бути свідком його нічного сповзання в забуття на початку останнього триместру Василіси Ґолден, сказавши, що «потребує моєї допомоги», я з дедалі більшим дискомфортом, а навіть відразою почув, до чого доходила його нездатність контролювати розлив пустослів’я, що вливався в нього, чи цензурувати власний мовний потік при доповненні цього буяння інформації алкоголем, у монологічному потоці свідомості, що виявив, наскільки глибоко Петя інтерналізував непримириме роздроблення американської культури й учинив його частиною своєї особистої травми. Якщо коротко і ясно: його п’яне нічне єство проявило ухил у бік крайнощів консервативної позиції; це інше єство, позначене фоксньюзівською чи брайтбартською правоконсервативністю, пробивалося крізь губи, підкріплене випивкою, а породжене відчуттям виключення й цілком виправданої люті на цілий світ: медреформа Обами — жах! стрілянина в Меріленді — не треба цього політизувати! підвищення мінімальної зарплатні — скандал! одностатеві шлюби — переступ проти природи! відмова обслуговувати представників ЛГБТ в Арізоні й Міссісіпі з релігійних міркувань — свобода! постріли з боку поліції — самозахист! Дональд Стерлінг — свобода слова! стрілянина в академмістечку в Сіетлі стрілянина у Веґасі стрілянина у школі в Орегоні — зброя вбиває не сама! озбройте учителів! Конституція! свобода! обезголовлення ІДІЛ, Джихадист Джон — гидота! у нас немає плану! ліквідуйте їх усіх! у нас немає плану! о, і Ебола! Ебола! Ебола! Це все й набагато більше у сумбурній лавині, змішаній із його ворожістю до Апу; якщо Апу орієнтувався на лівицю, Петя повертав управо, щоб зробити навпаки, якщо Апу що-небудь підтримував, Петя виступав проти цього, витворюючи моральний усесвіт, що вивертав братову дійсність навиворіт: чорне було білим, правильне було хибним, верх був знизу, а середина назовні. Кілька разів того року Петя зняв стружку своїми монологами і з самого Апу, тільки той відреагував м’яко й не піддався на провокацію.

— Нехай собі говорить, що йому заманеться, — сказав він мені. — Знаєш, там у нього всі дроти переплутані, — він постукав пальцем по чолі, даючи зрозуміти, що має на увазі Петин мозок.

— Він — один із найрозумніших людей, яких я знаю, — переконано заперечив я.

Апу скривився.

— Це схибнутий розум, — відповів він. — Тому він не рахується. Я тут намагаюся розібратися зі схибнутим світом.

— Він дуже сильно старається, — не вгавав я. — Гіпнотерапія й таке всяке.

Апу лише махнув на це рукою.

— Гукни мене, коли він перестане звучати, як на чаюванні з божевільним капелюхом на голові. Гукни мене, коли йому набридне роль республіканського слона в порцеляновій крамниці.

Навіть більше, ніж велемовна ворожість до політичних поглядів Апу, стривожило мене п’яне оприявнення Петиної фобії щодо людей із нетрадиційною гендерною ідентичністю. Вона, схоже, також мала своє підґрунтя в сімейних справах. Із його різких формулювань, від повторення яких я тут стримаюся, було ясно, що перемир’я з самим собою, на яке він колись давно пішов, аби пробачити Д Ґолденові його ставлення до матері, було вже недійсним; а лють Петі знаходила свій вихід у пристрасній ворожості щодо братової дедалі більшої гендерної загубленості. Він почав кидатися в бік зведеного брата такими емоційно маркованими словами, як неприродний, збоченець і хворий. Якимось чином він довідався про ту пополудневу ситуацію в гардеробній Василіси, і її співучасть в експериментах Д з іншістю спонукала його розширити словесну агресію також на неї. Ця частина його гніву зосередилася на немовляті. Я знову почав хвилюватися за безпеку ненародженого малюка.

Гіпноз нарешті почав діяти. У «конверсійних» кроках пана Летта, гіпнотерапевта зі стрижкою під пажа, з’явилася якась нова пружність.

— Як справи? — запитав я, коли він виходив з дому після одного сеансу, і у припливі завзяття він