Ахмед Салман Рушді - Золотий дім

Герцоґом для мого відеоциклу про класичні кіномоменти. У мить, коли я вимовив слова «Аґірре, гнів божий», старий безхатько пропарадував у мене й Герцоґа за спинами, виглядаючи точно, ну як викапаний шаленець із божевільним поглядом, Zorn Gottes[33] Клаус Кінскі власною персоною і бурмочучи щось про прискорення зла, про те, що гора зла росте прямо в центрі міста, а нікому нема до цього діла. Чи в Америці кому-небудь узагалі є до цього діло? Діти в спальні відстрелюють батькам агрегати. І що, хтось це хоча б помічає? Це наче глобальне потепління, пекельний вогонь розтоплює величезні льодовикові щити зла, рівень зла піднімається у всьому світі, й жодна протиповенева дамба не здатна цього спинити. Бах! Бабах! — загорлав він, повертаючись до попередньої теми. Вогнепальні потвори йдуть по ваші душі, Десептикони, Термінатори, бережіться іграшок ваших дітей, бережіться на площах, у торгових центрах і палацах, бережіться на пляжах, у церквах і школах, вони вже наступають, бах! бах! — вони можуть убити.

— Фантастичний тип, — зі щирим захопленням обізвався Герцоґ. — Треба вставити його у фільм; я, певно, сам візьму в нього інтерв’ю.

20

— Ось у чому я тобі охоче зізнаюся, гарнющий чортяко, — похмуро промовив Петя Ґолден. — У мені не лишилося вже ані крихти братерської любові. Навіть більше: я вважаю хибною широко розповсюджену думку про те, що прив’язаність до братів і сестер глибока й неуникна, а відсутність цього почуття кидає тінь на людину, яка його не знає. Воно не зумовлене генетично; це радше форма соціального шантажу.

Відвідувачів не часто запрошували до Петиного барлогу, але для мене він зробив виняток — певно, тому, що я залишався, на його виняткову думку, найкрасивішим чоловіком на планеті, отож я сидів у блакитному світлі його кімнати серед комп’ютерів і шарнірних настільних ламп, погодившись на запропонований мені тост із грильованим подвійним ґлостером, і переважно відмовчувався, бо розумів, що він хотів поговорити, а його завжди варто було послухати, навіть якщо він був дещо більше, ніж зазвичай, не в собі.

— У стародавньому Римі, — мовив він, — а фактично, у всіх великих імперіях по всьому світу і в кожному сторіччі братів і сестер треба було боятися. Коли приходила пора наслідувати престол, було зазвичай так: убивай або вб’ють тебе. Любов? Ті всі принци просто розсміялися б, якби ти при них вимовив це слово.

Я запитав його, як би він міг відповісти Вільямові Пенну, що мав би сказати про ідею, вписану в назву Філадельфії, яка процвітала в ранній період, оскільки репутація толерантного міста приваблювала людей різних релігій і талантів і вилилася у кращі, ніж зазвичай, взаємини з місцевими племенами корінних американців.

— Ідея, що всі люди — брати, широко закорінена у філософії та в більшості релігій, — наважився ствердити я.

— Може, варто спробувати любити людство загалом, — відпарирував він тоном, що виражав виняткову знудженість. — Але загалом — це для мене занадто загально. Я тут говорю про конкретну антипатію. Дві людини народжені й одна ще не народжена: ось об’єкти моєї ворожості — хтозна можливо, безмежної. Я тут говорю про розв’язання кровних зв’язків, а не про припинення обнімайок з усім цим триклятим біологічним видом, і не говори мені, будь ласка, про африканську Єву чи про згусток слизу, що був нашим останнім універсальним спільним предком. Я маю уявлення про генеалогічне дерево людства й про життя на землі до гомо сапієнс, і наполягати зараз на цьому родоводі означатиме свідомо ігнорувати мою тезу. Ти знаєш, про що я кажу. Я ненавиджу виключно своїх братів. Це стало ясно, коли я почав міркувати про дитину, яку ми невдовзі будемо змушені привітати.

Я не міг нічого сказати, хоч відчув, як у моїх грудях наростає хвиля батьківського гніву. З усього видно, що поки мій син — мій таємний маленький Ґолден — дозрівав у лоні матері, його майбутній брат Петя вже сформував про нього негативну думку. Мені хотілося запротестувати, захистити дитину й напасти на її ворога, але в цій справі мені судилося мовчання. А монолог Петі вже був у розпалі. Він прагнув повідомити мені, що приймає доленосне рішення, що вирішив вилікувати власний страх перед відкритим простором і після цього назавжди залишити дім на Макдуґал-стріт, ставши, таким чином, останнім із трьох Ґолденів-молодших, хто пішов своїм шляхом. З усіх них йому було найскладніше це вчинити, але тепер він відкрив у собі непередбачувано могутню волю. Ним керувала якась сила, і з розмови з ним я зрозумів, що це була ненависть, спрямована, зокрема, на Апу Ґолдена — ненависть, що народилася на березі Гудзону в ту ніч, коли брат спокусив сомалійську красуню-металообробницю Юбу чи, може, був спокушений нею, дозрівала упродовж тих довгих ночей самотності, скупаної в блакитному світлі, і нарешті спонукала його до дії. Він вилікується від агорафобії й залишить дім. Петя вказав на табличку над дверима свого барлогу. Дім свій, юначе, лиши і рушай до чужих берегів.

— Раніше я думав, що це про переїзд до Америки, — пояснив він, — але тут, у цих стінах, ми досі вдома — так, наче дім забрали зі собою. Тепер я нарешті готовий виконати вказівку свого великого тезки. Якщо не зовсім до чужих берегів, то принаймні кудись далеко звідси, до власного помешкання.

Я просто прийняв цю інформацію. Ми обоє знали, що агорафобія була меншим із Петиних клопотів. Про більший клопіт він тоді вирішив не згадувати. Але я побачив на його обличчі неабияку рішучість. Він явно постановив подолати виклик, кинутий також тим більшим клопотом.

Наступного дня в домі Ґолденів з’явився новий гість, який відтоді приходив щодня рівно о третій годині пополудні, — індивід міцної статури, із постриженою під пажа копицею білявого волосся, у кедах «Конверс», із посмішкою, що наполягала на своїй глибокій щирості, з австралійським акцентом і — як зазначив Нерон Ґолден — більш ніж поверхово схожий на Пета Кеша, вімблдонського чемпіона на пенсії. Це була власне та особа, що мала своїм завданням врятувати Петю від боязні відкритого простору — його гіпнотерапевт. Звали його Мюррей Летт.

— Чим довше на прийомі, тим більший рахунок, — полюбляв повторювати він; цей тенісний жарт у його подачі (ой!) лише увиразнював його подібність до колишньої австралійської знаменитості.

Петі нелегко було входити в гіпнотичний транс, бо він усе хотів сперечатися з вказівками гіпнотизера, а крім того, йому не подобалися деякі антиподські нотки в голосі цього чоловіка, його почуття гумору й таке інше. Перші сеанси проходили натужно.

— Я не в трансі, — перебивав Петя