Андрій Анатолійович Кокотюха - Розбите дзеркало

Діани. Ставив надто багато запитань. Причому — знав кому. Дивно, погодьтеся. Справу тримали в секреті, тим більше — її фігурантів. Бо серед них ваша донька. А Роман про неї та інших звідкілясь дізнався. Десь протекло у вашому департаменті, Іллє Дмитровичу. Тому Роман пішов на третю ходку. Вийшов не день у день, не добув кількох місяців, але від того йому не легше. Зараз у Чернігові. Стежив за Яровим у день смерті. Можете переконатися, це було в ресторані «Мілано». Там є камери в залі, у мене з власником добрі стосунки, знайшов потрібний запис.

— Знаю ресторан «Мілано». Чому саме там?

— Бо Яровий призначив зустріч мені. А Жовнір зайшов майже відразу за ним. Згадала все, коли вирахувала його, побачила фото. Припускаю — стежив не лише в той день. Не лише за ним. Тому примчала сюди, тому ми вдерлися в квартиру. Пізно.

На обличчі прокурора заходили жовна. Знову сіпнувся борлак. Та все ж очі просвітліли.

— Я дам хід цій інформації. Його знайдуть.

— І поясните, звідки вона у вас? Також розкажете, як я здогадалася, чому Жовнір може переслідувати всіх, зокрема вашу доньку?

— Пораджуся з Зарубою, — відповів сухо.

— Звісно, я не подумала. Він тоді не був начальником. Але служив у міліції й напевне знав, що відбувається.

— Господи, де ви взялися на мою голову, — приречено зітхнув Горностай. — Він затримав Хитрова, ясно вам?

— І вибив з нього зізнання! — Лора плеснула в долоні. — На що закладемося, що Заруба потім доклав рук до швидкої ізоляції Жовніра? Тут на всі скелети шаф не стане, пане прокуроре.

— Ви свою справу зробили, — відповів Горностай, уже явно не бажаючи нічого далі коментувати. — З паном Зарубою порозуміємося. Дуже прошу, хоча б із поваги до моєї доньки, якщо вже я поваги не заслужив, тримати почуте від неї і тут, від мене, при собі. Також прошу обговорити це з вашими колегами. І таке ще, — прокурор узявся за дверну ручку. — Ставтеся до мене як завгодно. Але мусите визнати: зараз глибоко вступили не в своє. До питань і проблем, котрі привели вас у Чернігів, випадково розкрита вами таємниця жодного стосунку не має. Ми розберемося самі. Ну, і додайте при нагоді — інтереси тих, хто вам платить, відтепер у місті захищати простіше.

— Перекажу, — пообіцяла Лора. — Лиш мене ваші пропоновані хабарі не обходять.

2

Настав момент, із якого прийшло розуміння — спати не хочеться.

Лора вже давненько не жила в такому режимі. Хоч просила в Гайдука складніших завдань, аби тримати себе в формі. Але ж їхнє розв’язання не мало йти в пакеті з безсонними ночами, цілодобовою руханиною — вона віддавала перевагу внормованому робочому дню. Мозок повинен хоч якось відпочивати й відновлюватися.

Зараз же робота, з якої вона пішла п’ять років тому, хоч і встигла її полюбити, нагадала про себе темпом і ритмом.

Лора поспала пообіді, і це нічого не означало. Могла так само без проблем улягтися й доспати до ранку. Сон зник, випарувався відразу потому, як виринув Роман Жовнір. А ще точніше — потому, як Кочубей згадала його.

Вона досі не могла відповісти чи бодай натякнути собі, як чоловік, котрий відсидів у колонії чималий термін, так спритно вирахував усю компанію. Підгадав час, зібрав усіх в одному місці, вибрав зручний момент. І головне — як йому вдалося звести рахунки з кожним. Помститися за Діанине забране, а своє зруйноване життя, не залишивши слідів.

Гаразд, майже не залишивши.

Дещо Лора помітила у ванній, біля Алісиного тіла. Це підштовхнуло її зробити ще дещо, непомітне сторонньому оку. Тепер лишалося перевірити припущення, й тут і тепер не вийде. Доведеться чекати ранку. Напевне, вертатися до Києва, на відстані таке не робиться. І якщо отримає той результат, про який підозрює…

Стоп.

— Стоп, — уголос повторила Соколові.

Той куняв. Звично влаштувався на її ліжку, поки сама Лора стояла й дивилася в темряву за вікном. Почувши звернення, розклепив одне око, щось буркнув під ніс.

— Ми з тобою доведемо одне одному — Жовнір убив чотирьох людей. Дізнаємося про спосіб, яким закатрупив трьох, бо з Хитровим ніби ясно. Далі?

Сокіл розкрив друге повіко. Закректав, розпрямився й сів. Гмикнув, знизав плечима, промовисто пошкріб неголене підборіддя. Зараз був той рідкісний момент, коли Богдан Соколовський своїми манерами її дратував. Їй дійсно потрібен співрозмовник, порадник, і нічого не лишалося, як будити для цього Гайдука. Чого категорично не хотілося.

— Рада, що ми з тобою однодумці, — кинула ядуче. — Прокурор іще та мерзота. Але правильно сказав: ми залізли не в своє. Нам воно не треба. Що робити з цими знаннями — не ясно. Наші викриття нікому тут не потрібні. Справу зіжмакають раніше чи пізніше. Чи піднімемо ґвалт довкола неї? Чи доведемо — жодної містики, нічиєму бізнесу тут нічого не стане на заваді. Отже, місію виконано. З іншим нехай місцеві вошкаються.

— Ковбой, — вичавив із себе Сокіл.

— Що — Ковбой? До чого тут… — І раптом Лору осяяло. — Ну ти даєш, Бодю! Тобі треба частіше говорити! Одне слово — і в яблучко! Ми забули про пана Моругу. Він — єдиний, хто лишився в живих!

Вона схопила телефон.

Перша десять ночі, та її нічого не зупиняло. Не переймаючись наслідками, знайшла і набрала його номер. Не здивувалася, що абонент не міг прийняти дзвінок. Спершу насторожилася, стрепенулася, зробила мисливську стійку — Аліса теж не відповідала. Та й телефон Ярового був вимкнений, коли виявили труп. Це могло бути не просте вимкнення телефону на ніч, аби не турбували. Тут же подумки заспокоїла себе: схема повинна лишатися.

— Якби не ми, мертву Алісу Горностай знайшли б уранці, — сказала Соколу, той кивнув. — Чотири доби, чотири ночі. Ось інтервал між смертями. У Ковбоя є доба. Знайдемо його завтра зранку. Після всього почутого, навіть не після скарги, симпатій до Моруги жодних. Тільки ж це не значить, що ми з тобою маємо дозволити йому померти. Хоч попередити треба.

— Як хочеш, — для Богдана навіть такий короткий діалог уже був подвигом, і на тому не замовк, додав коротке: — Фейсбук.

— Точно! — вигукнула Лора. — Слухай, ти мене сьогодні радуєш! Моруга може бути в мережі!

Вона швидко ввійшла в інтернет, звідти — у соцмережу. Спершу набрала «Едвін Моруга»