Харпер Лі - Убити пересмішника

розповідав Джем: білі цураються її, бо вона живе між свиньми, негри — через те, що вона біла. А жити так, як містер Дольфус Реймонд, котрий водився з неграми, вона не могла, бо не мала своєї землі біля річки і не належала до знатного роду. Ніхто про Юелів не скаже: «Так у них в роду заведено». Мейкомб подає їм допомогу, на Різдво їм приносять подарунки — і одвертаються. Том, певно, був першою людиною, яка поставилась до Мейєли по-людяному. Але ж вона сказала, що він силоміць заволодів нею, і коли давала свідчення, дивилась на нього, як на бруд, що прилип до ніг.

— А не траплялося вам коли-небудь заходити в садибу Юелів...— Аттікус перебив мої роздуми,— ...заходити в садибу Юелів без запрошення?

— Ні, містер Фінч, ніколи. Я не посмів би, сер!

Колись Аттікус пояснював нам, що коли хочеш знати, чи правду каже свідок, чи обманює, слухай його, не дивлячись на нього. Я спробувала так зробити. На одне запитання Том відповів трьома запереченнями, але говорив спокійно, не скімлив, і я повірила йому, хоч він і мав звичку повторювати «ні». З усього видно, він порядний негр, а порядний негр ніколи не зайде на чуже подвір’я, якщо його не запросять.

— Том, що трапилося з вами двадцять першого листопада минулого року?

Внизу присутні всі разом зітхнули і трохи подалися вперед. І негри позаду нас теж.

Шкіра в Тома була чорна, але не блискуча, а бархатиста. На чорному обличчі світилися білки очей, а коли він розмовляв, його зуби поблискували. Якби не його ліва рука, Тома можна було б назвати гарним.

— Містер Фінч,— сказав він,— того вечора я, як звичайно, повертався додому. Порівнявся з подвір’ям Юелів і помітив, що міс Мейєла стоїть на ганку. Вона вже казала про це. У дворі було зовсім тихо, я не знав чому. Я йду і дивуюся — чого це, думаю, сьогодні у них така тиша. Коли чую, міс Мейєла гукає, просить зайти на хвилину допомогти їй. Ну, я й зайшов у двір, оглядаюся навкруги, шукаю очима, де ті дрова, що треба порубати, але нічого такого не бачу, а вона й каже: «Ні, цього разу для тебе є робота в домі. Старі двері зірвалися з завісів, а холоднеча не за горами». Я питаю: «Міс Мейєла, а викрутка у вас є?» Вона відповіла, що викрутка знайдеться. Ну, піднімаюся я східцями, а вона запрошує зайти в дім. Я зайшов, подивився на двері і кажу міс Мейєлі, що двері в порядку. Відчинив їх, зачинив, бачу, завіси ще добрі. А вона взяла та й зачинила двері прямо перед моїм носом. Містер Фінч, я все думав, чому в домі так тихо, і раптом зрозумів: нема малюків. Питаю міс Мейєлу: куди ж поділися діти?

Чорна шкіра Тома почала блищати, він провів рукою по обличчю.

— Я питаю, куди ж поділися діти,— повторив Том,— а вона сміється... каже — всі пішли в місто морозиво їсти. Цілий рік збирала — і таки назбирала сім п’ятаків. От усі й пішли до міста.

Томові було ніяково, але не тому, що спітнів.

— І що ж ви їй на це сказали, Том?— запитав Аттікус.

— Я сказав приблизно так: це ви гарно придумали, міс Мейєла, а вона мені: «Ти так гадаєш?» Вона мене, певно, не зовсім зрозуміла. Я хотів сказати, що вона гарно придумала з грішми — назбирала і дітям такий дарунок зробила.

— Розумію вас, Том,— сказав Аттікус.— Відповідайте далі.

Ну, кажу, коли мені немає чого робити, то я піду, а вона каже, що робота є. Питаю, яка робота, а вона каже: стань он на той стілець і зніми ящик з шафанера.

— Не з того шафанера, що ви порубали?— запитав Аттікус.

Том усміхнувся.

— Ні, сер, це інший. Високий, до самої стелі. Я зняв ящик і хотів було злізти, коли вона... обхопила мої ноги... обняла мене, містер Фінч. Вона мене до того налякала, що я сплигнув, і стілець перекинувся... це єдине, що було перевернуто в кімнаті, містер Фінч, коли я звідти пішов. Клянуся богом.

— Що було після того, як ви перекинули стілець?

Том мовчав. Він не міг вимовити те, що мав сказати.

Глянув на Аттікуса, потім на присяжних, потім на містера Андервуда, що сидів навпроти.

— Том, ви присяглися говорити правду. Ви скажете нам правду?

Том розгублено провів рукою по губах.

— Що було далі?

— Відповідайте на запитання,— сказав суддя Тейлор. Третину сигари він уже зжував.

— Містер Фінч, я сплигнув із стільця, обернувся, а вона як накинеться на мене...

— Накинулася на вас? Почала бити?

— Ні, сер, вона... вона обняла мене. Обхопила мене обома руками.

Цього разу суддя Тейлор стукнув своїм молотком, у залі спалахнуло світло. Надворі ще було видно, але сонце вже не світило у вікна. Суддя Тейлор швидко навів лад.

— Що вона зробила далі?

У Тома пересохло в горлі.

— Вона стала навшпиньки і поцілувала мене в щоку. І сказала, що ніколи ще не цілувалася з чоловіками, то хоч чорномазого поцілує. А що з нею зробить батько — їй байдуже. Потім каже: «Поцілуй мене, чорномазий». А я їй: «Пустіть мене, міс Мейєла» — і хотів вибігти, але вона стала спиною до дверей і заступила мені дорогу. Щоб вийти, треба було відштовхнути її, але, містер Фінч, я не посмів цього зробити. Я сказав: «Пустіть мене!», і раптом містер Юел зазирнув у вікно та як почне кричати.

— Що він кричав?

Том Робінсон ковтнув слину і широко розплющив очі.

— Не можна цього казати... не можу... тут стільки людей, діти...

— Том, що він казав? Ви повинні повторити присяжним, що він казав.

Том заплющив очі.

— Він сказав: «Шльондра ти проклята, я тебе вб’ю!»

— Що було далі?

— Містер Фінч, я зразу втік звідти і більше нічого не знаю.

— Том, ви вчинили насильство над Мейєлою Юел?

— Ні, сер.

— Заподіяли їй якісь тілесні пошкодження?

— Ні, сер.

— Ви чинили опір її домаганням?

— Так, містер Фінч. Я опирався, але ж не міг застосувати силу, не хотів бути грубим, не хотів штовхати її.

Я подумала, що в манері триматися у Тома є щось спільне з Аттікусом. Тільки згодом, коли батько мені пояснив, я зрозуміла, в якому важкому становищі опинився Том: за всіх обставин він не має права вдарити білу жінку, а зробив би так — і йому кінець. Через те він і тікав, а коли побіг — виходить, винен.

— Том, повернемося