Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

сповнені заповзятливості. Натякали на добрячу пиятику за плечима в матері. Це були пусті вихваляння. Продавці знали, як це все розуміти. Ця ніч не вела нікуди. Вона закінчувалася над стоком ринви, у відомому місці, глухою стіною порожнечі і зачаєного сорому. Усі стежки, що виводили в неї, поверталися до крамниці. Усі ескапади, спрямовані углиб її простору, від початку мали зламані крила. Продавці підморгували у відповідь лише з чемності.

Чорнобородий і батько, взявшись попід руки, вийшли з крамниці у жвавому настрої, супроводжувані поблажливими зирканнями продавців. Відразу ж за дверима гільйотина ночі єдиним замахом відрубала їм голови, й вони шубовснули в ніч, як у чорну воду.

Хто дослідив безодню липневої ночі, хто зміряв, скільки сажнів треба летіти углиб порожнечі, де нічого не відбувається? Пролетівши крізь оту всю чорну безконечність, вони знову спинилися перед дверима крамниці, ніби щойно з них вийшли, віднаходячи свої загублені голови з іще вчорашнім незужитим словом на вустах. Отак завмерши, вони не знати як довго балакали — монотонно і немов повертаючись із далекої виправи, здружені пережитими спільно нічними пригодами й авантюрами. Жестом підпилих вони зсували на потилиці свої капелюхи й заточувалися на зм’яклих ногах.

Оминаючи залитий світлом вхід до крамниці, вони крадькома увійшли в будинкову браму і тишком почали підніматися на другий поверх рипучими сходами. Так вони дісталися на задній ґанок перед Аделине вікно і силкувалися зазирнути до сплячої. Вони ніяк не могли її розгледіти — лежала в темряві з розведеними ногами, несвідомо здригаючись в обіймах сну, відкинувши назад палахку голову, фанатично віддана снові. Панове стукотіли в чорні шиби й наспівували сороміцькі куплети. Але вона з летаргічною усмішкою на розтулених вустах блукала, заклякла і каталептична[210], своїми далекими шляхами на відстані недосяжних миль.

Тоді, розкинувшись на поруччі балкону, панове широко й голосно запозіхали, вже знеохочені, й затарабанили ногами по дошках балюстради. О котрійсь пізній та невідомій годині ночі вони загадковим чином опинилися разом із власними тілами у двох вузьких ліжечках, на вершку збитої високо постелі. Вони пливли, поснувши паралельно, навперегони, поперемінно випереджаючи один одного працьовитим галопом хропіння.

На котромусь кілометрі сну — чи сонна течія поєднала їхні тіла, а чи їхні сни непомітно злилися докупи? — вони відчули в одній із точок чорного антипростору, що, лежачи в обіймах, борються один із одним у тяжкому несвідомому змаганні. Дихали один одному в обличчя, напружені від безплідних зусиль. Чорнобородий лежав на батькові, мов Ангел на Якові. Але батько з усієї сили стискав його колінами і, судомно відпливаючи у глуху неприсутність, примудрявся потаємно вкрасти мить короткого відновлювального дрімання між першим та другим раундом. Так вони й боролися — за що? за ім’я? за Бога? за контракт? — змагались у смертному поту, видобуваючи із себе рештки сили, у той час як течія сну відносила їх у щораз дальші та дивніші околиці ночі.

IV

Наступного дня батько ледь накульгував на одну ногу[211]. Його обличчя сяяло. На світанку він знайшов готову і блискучу родзинку для листа, за яку намарне боровся стільки днів і ночей. Чорнобородого ми більше не побачили. Він виїхав удосвіта з валізою та клунками, ні з ким не прощаючись. То була остання ніч мертвого сезону. Від тієї літньої ночі для крамниці почався відлік семи довгих років урожаю[212].

Санаторій під Клепсидрою

I

Подорож тривала довго. Тією бічною забутою колією, що нею потяг курсує лише раз на тиждень, їхало всього пару пасажирів. Я ніколи раніше не бачив вагонів такого архаїчного типу, давно знятих з інших колій, — просторих, ніби кімнати, темних і з багатьма закамарками. Ті коридори, що заламувалися під різними кутами, ті лабіринти відділень, порожніх і зимних, мали в собі якусь дивну, замалим не гнітючу покинутість. Я переходив із вагона до вагона в пошуках якогось затишнішого місця. Всюди віяло, холодні протяги торували собі шлях у тих приміщеннях, наскрізь просвердлюючи весь потяг. Тут і там люди з клунками сиділи на підлозі, не наважуючись займати порожні, надто високо підвішені полиці. Зрештою, обгорнуті цератою випуклі сидіння були холодні як лід і липкі від старості. На безлюдних станціях не досідав жоден пасажир. Без гудка і чмихання потяг рушав далі — повільно й немовби роздумуючи.

Деякий час мені складав товариство чоловік у подертому мундирі залізничника, мовчазний і замислений. Він притискав хустину до запухлого і зболеного лиця. Потім і він кудись зник, непомітно вийшов на котрійсь зупинці. Після нього лишився відбиток у соломі, що вкривала підлогу, і чорна понищена валізка, яку він забув.

Ступаючи по соломі та відходах, я непевним кроком ішов із вагона у вагон. Двері відділень, повідкривані навстіж, метлялися від протягу. Ніде жодного пасажира. Нарешті я зустрів провідника в чорному мундирі залізничної служби на цій лінії. Він обмотував собі шию грубою хусткою, пакував манатки, ліхтарик, службовий журнал. «Прибуваємо, пане», — сказав він, зиркнувши на мене цілком білими очима. Потяг повільно гальмував — без пахкання, без колісного стукоту, ніби саме життя потроху, разом із останнім видихом пари, виходило з нього. Ми зупинилися. Тиша і пустка, жодної станційної будівлі. Висідаючи, провідник ще показав мені напрямок, у якому лежав Санаторій. З валізою в руці я пішов білим вузьким гостинцем, що небавом завів мене в темну гущавину парку. Я з деякою цікавістю придивлявся до краєвиду. Дорога, якою я прямував, піднімалася вгору і плавно виводила на хребет узгір’я, звідки відкривався увесь виднокіл. День був цілком сірий, пригаслий, без акцентів. Можливо, контрастуючи з цією тяжкою та безбарвною аурою, так виразно темніла вся ота велика посудина горизонту, на якій розлігся лісистий краєвид, видовищно розбитий на пасма і шари все дальших і сіріших насаджень, що спливали смугами, лагідно опадаючи то з лівого боку, то з правого. Увесь цей темний і поважний краєвид, як здавалося, ледь помітно плив у собі самому, пересувався обіч себе, ніби похмуре і збурене небо зі своїм зачаєним внутрішнім рухом. Плинні пояси та галереї лісів, здавалося, шуміли і росли на тому шумі, наче морський приплив, який непомітно підкрадається до суходолу. Винесена вгору в темній динаміці лісистого терену, біла дорога вилася, мов мелодія хребтом широких акордів, стиснута напором потужних музичних мас, які врешті й поглинали її. Я відламав галузку з придорожного дерева. Зелень листків була цілком темна, ледь не чорна. Ця чорнота була напрочуд насичена, глибока і добродійна, мов сон, що дарує силу й наснагу. І вся сіризна краєвиду, всі її відтінки були